У ворона в серці

Анотація

#містичний_травень. Самотність дивна штука...З одного боку звикаєш покладатися на себе, з іншого - так дратує тиша. Я поливаю кров'ю сад і мрію вирватися з полону ненависного маєтку. А ще я стільки років ненавиділа свого ворона, а він виявляється стільки ж мене кохав...

-Вася, дивись, чергові залицяльники. І вистачає клепки пхатися сюди вночі.

Невдоволене "кар" пролунало над вухом, а плече відчуло гострі кігті.

-Тихо мені. Краще придумай щось цікавеньке для відлякування. Як вони вже набридли зі своїм прагненням зазирнути у моє вікно чи залізти до саду. Хоч би один прийшов із тістечком чи пляшкою вина, пограли б на гітарі, запросили на вечірку, ех. Лети, розважай гостей, я сьогодні не в гуморі.

Взявши першу лійку я попрямувала в сад, вірніше на плантацію. Густа кров маленькими струмочками кропила землю і кущі. Перше жовтня. Скоро дозріють плоди та прийдуть покупці, а далі чергова гра у винороба. Ненавиджу осінь. Холодно, дощі, вітер, що залітає під одяг, виморожує без того змерзле тіло і багнюка навколо. А ще самотність. І черга відьом, які щороку радіють врожаю магічних ягід та запитують одне і теж: "Досі не знайшла як зняти прокляття? Співчуваю. Я тобі погадаю на шабаші, може щось відкриється". Лиш одна дійсно наблизила мене до рятівного світла в кінці безкінечного темного тунелю. "Книга. Книга допоможе, тільки вона бере плату - жертовність. Вона сама з'явиться як прийде час". Тільки коли він настане? І яку жертву треба? Я й так відчуваю себе палачем, щотижня когось вбиваю та копирсаюся в багряній рідині. 

Сьогоднішню ніч вирішила присвятити собі. Гаряча вода розслабляє натомлене тіло, змиває кров з рук. Здається, що я сама просочилася червоною рідиною і навіть пахну нею, та й в роті досі відчутний присмак металу. Як набрид цей маєток і його дурнуваті правила. Сьогодні рівно 15 років, як я ніхто. Хоча ні, дивна жінка, відьма, психічка, відлюдько...хто ж там ще?

Ай, не важливо. Головне, що вже 15 років я стервозна білявка Марго, а не мрійлива дівчинка Марина. Самотня, втомлена і в той же час грізна Хранителька двоповерхової рухляті та диво грядок з виноградом темно червоного кольору і таких же невеликих кущів з плодами схожими на агрус. Ні, не зеленого, не синього чи фіолетового, а саме червоно, як кров. Та, мабуть, то вона і є, адже щосуботи, рівно опівночі я беру лійки з густою, свіжою кров'ю та йду поливати 39 кущів. Для чого? Та щоб продавати дозрівші ягоди, чи вино з них, відьмам. Так, в сучасному світі вони теж існують. І, до речі, більшість молоді, привабливі, успішні жінки, а не стара карга з довгим носом. Вони живуть на повну, подорожують, кохаються, чаклують, молодіють і їздять на шабаші. А я… а я не можу прожити за межами будинку більше ніж добу. Ох, пам'ятаю свій перший раз, а вірніше тіло пам'ятає той біль…

"Кар-кар" чорний ворон сів на край ванни і запитально схилив голову.

-Коли ти вже здохнеш чи тебе хтось підстрелить? Ненавиджу тебе більше, ніж цей будинок. Не бачиш, я відпочиваю!? Згинь!

Я підняла руку з піною і кинула її на птаха. Той юрко злетів і знову невдоволену закаркав. Дивне створіння - постійно поруч і завжди похмурий. А найбільше дратує, що він відважує від мене чоловіків. І як сволота відчуває нашу симпатію, розуміє, що я хочу провести з кимось час, а може й життя, знає, де мене знайти? Вода давно охолола, а я все боролася з думками - втопитися чи вилізти. Останнє перемогло, тому одягнувшись в м'яку махрову піжаму я почимчикувала до ліжка. Це вдень я готична неприступна красуня, а вночі ніжна дівчина, що мріє про тепло, людське, гаряче.

Заплющую очі і знову бачу чарівну посмішку, ямочку на лівій щоці, напружені м'язи рук під облягаючою футболкою. Віталій, мій новий сусід, чоловік, що забрав мій спокій і моє серце. Не красою полонив, ні. Він перший, хто за стільки часу не побоявся зайти до мене, допомогти біля дому, хто розповідав історії про інші країни, в яких я ніколи не зможу побувати, і бачив у мені тендітну жінку, а не сексуальне стерво. А далі картинка змінюється на позавчорашній вечір.

-Маргош, залишайся, ти, мов зачарована принцеса, щоночі тікаєш від мене. Не йди, прошу, - Віталій бере мене за руку, притягує до себе і цілує. А я не можу опиратися. 

Будь, що буде, все ж я не так далеко від маєтку. Невже не маю права хоч одну ніч обіймати чоловіче тіло, а не ковдру, чути ніжності, а не каркання над вухом? Не маю. Тільки годинник пробив північ, як моє тіло почало зводити судомами. Давно не відчувала такого паскудства. Рясний піт, суглоби почало викручувати, здавалося й м’язи от-от розірвуться на дрібні смужки. Мій крик. Злякане обличчя Віталіка.

-Маленька, що сталося? Викликати швидку? Це та твоя дивна хвороба?

-Так, - шепочу через силу, - віднеси додому. Ключі в куртці. Швидше.

-Треба лікаря.

-Ні! - Черговий приступ і я починаю втрачати свідомість. - Маєток. Бігом.

Чоловік підхоплює мене на руки, загорнувши в ковдру, накидає на себе спортивки, куртку на голе тіло і біжить до мого будинку. Оце сусідам була б розмова, як би вони визирнули у вікно зараз.

Та в нас виникла інша біда - цей божевільний будинок не підпускає на поріг чоловіків. Ніяких. Ніколи. Вони, ніби об невидиму стіну б’ються.