Розділ 12

***

Так, роботяг я, можна сказати знайшов… а з їхнім станом буду розбиратися після того, як отримаю хоч якусь інформацію про те, чого мене так дуже хотів бачити той хтось, що навіть з Річардом заморочився. Ні тобі, призначити зустріч, пообідати, обговорити пропозиції чи претензії… і вийти на якесь спільне рішення. Та ні, упирі, мавки, ще там хто? Хто там ще тут мені зустрінеться?

Я крокував стежкою, намагаючись ігнорувати той галас за спиною. Упирі-панки не відставали, як настирливі фанати на концерті. Вони перекидалися фразами, ніби репетирували стендап: "Хой, брате, а якщо там не вартові, а просто велика бочка з пивом?" – "Та ні, пивом смердить від тебе, після вчорашнього!"

— Слухайте, фріки, — обернувся я нарешті, бо терпець урвався. — Якщо ви зі мною, то давайте хоч представтеся. Бо інакше я вас просто "упир один", "упир два" і "упир три" кликатиму. Від вас і так допомоги менше навіть чим нуль, лише галас та суєта. Я не в цирку, щоб з анонімами бавитися.

Вони зупинилися, переглянулися, ніби я попросив їх здати кров на аналіз. Перший, з червоним ірокезом і пірсингом у шиї, вишкірився:

— Я – Бладік! Ну, типу Блад, але з "ік" – бо я не той класичний, а панк-версія. Люблю рок, кров і революцію проти сонця!

Другий, худорлявий, з ланцюгами на шиї і татуюванням "Блад форевер", підморгнув:

— А я – Дракуш! Не смійся, брате, це від "Дракул"! Тут історія довга, але можу розказати…

Та я зупинив його і вказав пальцем та третього – найнижчого на зріст, з зеленим волоссям і окулярами в стилі 80-х. Той розсміявся та промовив:

— Я – Владі! Не питай, чому – теж довга історія з коктейлями і невдалими побаченнями. Ми панк-банда, тріо так би мовити! Нас тут дехто згори прислав... чи знизу, як тобі більше подобається… хоч вони ні там, ні тут! Сказали: «Допоможіть чоловіку, а не допоможете – ми вас на дієту на томатний сік посадимо!"

— Це вже я чув! Гаразд, бандо, — кивнув я. — Якщо вже разом, то правило одне: не лізьте попереду мене. І ніяких "хой" посеред розмови. Я шукаю відповіді на ряд питань, і циркова трупа тут якось не в тему.

Вони закивали, як школярі, але очі блищали – явно готувалися до пригод. Тарґо в голові хмикнув:

«О, тепер у тебе банда. Класний початок для серіалу "Арт і Фріки"».

«Як я без твоїх підколок би жив, я вже не знаю!» - з’язвив я.

Стежка вивела нас до тієї самої тріщини – розлому, де вчора сперечалися вартові. Але цього разу все було інакше. Туман клубочився густіше, а з глибини долинали звуки... ніби хтось сперечався про невиплачений гонорар. Ми підійшли ближче, і ось вони – охоронці, чи правильніше сказати - вартові. Двоє: один високий, з обличчям, ніби вирізаним із мармуру, у блискучих обладунках, інший – приземкуватий, з крилами, ніби в кажана та розлогими рогами (сьогодні він не миготів і не колихався). Вони стояли біля краю розлому, жестикулюючи та сперечаючись.

— ...і ти повинен зрозуміти, що цей розлом – не просто дірка внікуди! Це портал, двері, вихід! – гарчав високий.

— А я й кажу, що якщо це двері чи вхід, чи портал, то повинен бути – ключ! І цим ключем має бути… От що може бути ключем до цієї дірки?

Я кашлянув, щоб привернути увагу. Вони обернулися, і на мить запала тиша. Потім високий усміхнувся:

— О, арбітре! Ти вчасно. Ми – вартові розлому. Я – Зорґ, він – Фліп. А це… - …

Але раптом з розлому почулися крики. Потім почувся низький гул, різкий звук, ніби металом по каменю. Земля здригнулася, затрусилася, і звідти, як з переповненого автобуса, вивалилися... чорти!

Сім. Можливо, вісім — у тумані важко порахувати точно.

Вони не стрибали, не кричали. Просто виходили — високі, худі, в темному одязі (хоча одягом це було назвати важко, якесь лахміття), що здавався частиною їхньої шкіри. Роги короткі, акуратні, кольору старого заліза. Очі — матові, без блиску, як у людей, які давно перестали сподіватися на щось хороше. Хвости ховалися під одягом, але інколи злегка ворушлися, ніби нервово постукували по підлозі. У руках — не іграшкові вила, а щось схоже на короткі металеві прути з гострими кінцями, якими зручно колоти або різати.

Вони не виглядали смішно. Вони виглядали втомленими. І дуже небезпечними.

Один — мабуть, старший — зупинився попереду. На грудях у нього була вигоріла табличка з номером 13/4. Голос низький, без емоцій:

— …арбітр… нічого особливого… ну хай так!

Тиша впала так раптово, що навіть упирі за моєю спиною перестали шурхотіти ланцюгами. Це вже було досягнення. Чорт 13/4 дивився на мене так, ніби я йому винен зарплату за останнє десятиліття.

— …арбітр, — повторив він уже вдруге, ніби перевіряв, чи не оглух я. — Ти йдеш з нами!

— Ага, зараз, — я навіть не поворухнувся. — У мене тут і зараз важлива нарада. І завтра у мене графік розписаний! Та й узагалі, запишіться у моєї секретарки, а от так я з клієнтами не працюю!

Чорт з номером 13/4 ледь помітно скривився — це в нього, мабуть, замість посмішки.

— Ти не зрозумів. Це не запрошення на каву. Це наказ!

— Наказ? — я підняв брову. — А хто ти такий, щоб мені наказувати? Не схожий ти на СЕО пекла! …просто старший по зміні в цьому… цирку…