Розділ 11

***

Як би не хотілося, щоб цей ранок не закінчувався, Марта залишила мене на самоті із ароматом свої парфумів… а я прийняв душ та почав збиратися в офіс.

— Ти серйозно? – прозвучало у мене за спиною, коли я зав’язував краватку перед дзеркалом.

— Ну таке враження, що демон раптом став моралістом! Ми двоє дорослих людей…

Тарґо сидів за столом та… попивав собі каву! Його очі горіли вогнем.

— Якби ти не знав, хто вона така!

— Перед тобою я точно звітувати не буду… як і ні перед ким іншим!

— А моя справа-то просто попередити! Ти й сам знаєш, що ти, а разом з тобою і я – став частиною якоїсь гри когось не останнього тут і по ту  сторону…

— Ти впевнений, що сам я, а зі мною і ти? Точно не навпаки? Знаєш, якось немає у мене віри потойбічним сутностям!

— Не забувайся, Арте! Демон ніколи не збреше…

— Знаю, знаю! Демон ніколи не збреше, він просто недоговорить… - перебив я Тарґо. – Це як дрібний шрифт у кредитному договорі!

Краватка лягла ідеально. Я завжди вважав, що вузол — це маленька репетиція контролю: якщо ти можеш впоратися з тканиною навколо власної шиї, значить, з рештою світу теж домовишся.

— Самовпевнено, — пирхнув Тарґо.

— Послідовно, — поправив я.

Телефон блимнув. Повідомлення від Річарда: «Зайди одразу як будеш у офісі. Без протоколу.»

Я посміхнувся.

— О, без протоколу? Це вже цікаво.

— Або небезпечно, — тихо додав Тарґо.

— Чого б це? Знаєш, ми знаємо, що ми «у грі», але до цих під не знаємо з ким і на чиєму полі граємо! Ось це і є небезпечно…

— Знаєш, я от погоджуся з відьмою – відсутність контролю над ситуацією тебе явно гнітить! – зареготав демон і розчинився у повітрі.

Я вийшов із квартири. Ліфт повільно спускався, віддзеркалюючи мене з усіх боків. На мить здалося, що в одному з відображень я дивлюся трохи інакше — холодніше. Розважливіше.

«Не починай», — подумки гаркнув я на демона.

«Я й не починав. Це ти вчора був зіркою! З відьмою, у своїй квартирі, де не так давно якась нечисть щось рознюхувала… чи не твоя це була Марта?», — нагадав він.

Паркінг зустрів мене запахом бензину й холодного металу. Я сів у авто, завів двигун. Місто ковтало ранковий трафік, а я намагався проаналізувати минулі події та спрогнозувати майбутні... от тільки не виходило нічого – вихідних даних для прогнозу надто мало.

Марта веде свою гру? Не виключено! Ба більше, передбачувано… Тільки от вона не знає, що я знаю…

— Тарґо! – покликав я демона і той матеріалізувався праворуч від мене. – А чому ми не посадимо шпигуна у квартирі і не отримаємо інформацію про нашого таємного гостя, якщо він швендяє у гості без запрошення?

— Ти мене питаєш? Знаєш, я то не золота рибка і не джин казковий… я бажання виконую… виконував трохи інакше! Та й то, до того часу, поки ти не учудив…

— Не бурчи! Нам треба чортеня, яка прослідкує за нашим барлогом, поки ми будемо розбиратися із «грою»!

— Ну так і привяжи чортеня! Теж мені проблема! Тільки за наслідки відповідатимеш сам… - буркнув демон і знову зник.

Хоча, я вже підїжджав до офісу, тому в принципі – вчасно. Офісна вежа виглядала звично. Скло, бетон, амбіції. Але коли я зайшов усередину, повітря було іншим. Погляди. Короткі. Відведені.

— Доброго ранку, Арте, — надто ввічливо сказала Марі з ресепшену.

Надто ввічливо. Я піднявся до кабінету Річарда, вирішивши відразу з’ясувати причину ранкового меседжу, та увійшов без стуку.

Річард стояв біля вікна, дивлячись на місто, ніби воно ось-ось з'їсть його живцем. Обличчя бліде, сам босс виглядає стурбовано... я таким його бачив вперше! Він не повернувся, коли я увійшов, тільки кивнув на крісло.

— Сідай, — сказав коротко. — Маємо нові обставини щодо об’єкта.

«А, ось воно?» - прозвучав у моїй голові голос Тарґо.

— Сідай, Арте. – повторив Річард. – Маємо проблему! Об’єкт... той, де ти був вчора – це не просто шматок землі з потенціалом. Можливо я занадто поспішав, але ще до того, як дочекався твого звіту, відправив землевпорядників…. Геологи пішли перевірити тріщини — двоє зникли, третій телефонує і белькоче про якісь «сутності» та якогось «арбітра». Сейсмограф, з його слів зійшов з розуму, ніби там не землетрус, а корпоративна вечірка нечисті.

Я сів, намагаючись виглядати так, ніби це не мій звичайний вівторок. Тарґо в голові фиркнув:

«О, класика! Босс грає в містику, а ти — рятувальник. Який профіт?»

— І що тепер? — спитав я, переглядаючи теку, яку він кинув на стіл. Фото: тріщини, що світяться, тіні, ніби хтось малював графіті з потойбічного. – І чому Ви показуєте мені це лише зараз?

Річард нарешті повернувся, очі червоні, як після безсонної ночі з Excel.

— Анонімний покупець пропонує подвійну ціну. Але з умовою: ти ведеш переговори. І... Арте, я не можу це ігнорувати. Мені дзвонили. Погрожували. Не бізнесово — особисто. Кажуть, об’єкт «впливає» на мою сім’ю. Мій син... вчора малював рогатих монстрів і казав, що «тато повинен відправити Арта»… Ти мусиш поїхати туди знову! Чому? Я не знаю! Просто ти повинен!