Розділ 9

***

Не знаю, як трактувати те, що відбулося сьогодні на об’єкті… Як початок якоїсь пригоди?... чи початок випробувань від гройсмейстра, який розставляє фігури? чи просто збіг обставин?

З точки зору бізнес ідеї – об’єкт привабливий шматок, тому вважати, що Річард одна із фігур просто безглуздо. Разом із тим, хтось же підкинув йому цей «шматок». Тобто один із гравців у офісі? Чи Марта? Та, до прикладу, могла б наспівати, що мене варто відправити… Ще та маніпуляторка! А Річардом і не такі вертихвістки крутили… Кажуть, жінки у житті босса – одна із причин чому він тут, а не на Уолл-стріт…

Ну гаразд, допустимо збіг обставин. Ну буває ж таке? Чи ні? Ну таке!

Йдемо далі! Оті два опудала – це що? Ну, інфа від Тарґо не стовідсоткова, але таки варта довіри… Лілліт не злила усю інформацію цьому рогатому альфонсу, але й брехати не стала б. А тут ті двоє, яким в принципі мало б бути чисто по-цимбалам на розлом і на неприкаяні душі, яким не подобається в Наві. Ан ні! Побачили мене: Стань арбітром!

Ні, якась чортівня! Чи мені це все сниться? Та ні, здається не сниться… Вже пів року як! От не жилося мені спокійно…

Гаразд! Звіт для Річі я зроблю зранку… Зараз треба розвантажитися! Як? Пам’ятаю мені мої стаффи подарували абонемент у басейн. Вода розслабить… Однозначно!

Світло фар освітлювало дорогу, як на дорогу вискочив… ні, не олень, але мать його – щось рогате! Я різко вдарив по гальмах. Машину повело, АБС закалатало, кермо смикнулося в руках, а серце підскочило десь до підборіддя. Фари вихопили з темряви силует: худорлявий, занадто прямо стоїть, роги — не як у тварини, а як у логотипа якогось скандинавського метал-бенду.

— Ти серйозно? — крикнув я, стискаючи кермо. — Я ж тільки хотів у басейн…

Силует повільно повернув голову. Очі блиснули — не жовті, не червоні, а як холодні LED-лампи. І тут Тарґо в голові фиркнув:

«Спокійно. Це не за тобою. Це — перевірка на реакцію…».

— А можна без краш-тестів? — крізь зуби видихнув Арт.

Фігура зробила крок уперед — і… розсипалась на чорний пил, який просто розчинився у світлі фар.

Тиша.

— Клас. Галюцинації з апдейтом, — буркнув я. — Тепер із візуальними ефектами.

Басейн раптом втратив привабливість. Вода — це, звісно, добре. Але коли тобі на дорогу вискакує щось із рогами — можливо, Всесвіт натякає: «Їдь додому, чемпіоне. Сьогодні без кардіо!».

Я різко крутнув кермо і загнав «Toyota» на узбіччя. Двигун тихо буркотів, фари били в порожнечу. Чорний пил від фігури вже розвіявся, ніби його й не було. Тільки серце ще калатало, як після хорошого спарингу з Ріко.

«Перевірка на реакцію, кажеш?» — подумки кинув я Тарґо.

«Ага. І ти пройшов. Не вдарив по гальмах до упору, не закричав, не обісрався. Молодець, смертний!»

— Дякую, бляха, за оцінку 10/10. А можна було без спецефектів о 21:47?

Тарґо хмикнув, але в голосі проскочила нотка поваги.

«Можна було. Але хтось хоче знати, чи ти все ще той самий Артурчик, який боявся залишитися сам. Чи вже Арт, який просто тисне на газ і їде далі…»

Я вимкнув фари, посидів у темряві хвилину. Ліс праворуч чорнів стіною. Десь далеко виття — не вовче, щось тонше, ніби сміх.

— Домому, — буркнув я вголос і вдавив педаль.

***

Якщо хтось думає, що вселитися у демона – це ніби демон вселився у тебе… то ви дуже помиляєтеся! Демон, як розповів мені Тарґо, не «вривається силою», а повільно просочується, як вода крізь тріщину. Спочатку — це просто «голос у голові», потім сильніша присутність, потім контроль над тілом у моменти слабкості. І відбувається це все зі згоди людини!

Демон виконує бажання, а паралельно потроху «в’їдається» в душу та свідомість… що більше людина користується «дарами», то більше частка демона в її тілі стає домінуючою (як відсоток зараження).

Та у моєму випадку все досить нестандартно та поза шаблонами: будь-який демон апріорі сильніший будь-якого смертного, як фізично, так і ментально… ні, якщо ми говоримо про якого чорта чи демона нижчого рівня – то це не складно! Так от Тарґо зовсім не якийсь там чорт чи недосвідчена сутність, яку можна обдурити!

Ні, як Тарґо розповідав, були випадки, коли людина вмирала під час боротьби з демоном, і душа не йшла на той світ, а чіплялася за демона, наприклад, через сильну незакінчену справу, прокляття, магічний контракт. Демон намагався позбутися, але не міг — людська душа ставала як «вірус» у його сутності. З часом людина починала керувати тілом, бо демон слабшав від постійної «внутрішньої суперечки».

Однак, я к не вмирав і не планую! Я просто, фактично, поглинув демона, набувши його здібності, його силу… і його безсмертя! Але судячи з останніх подій – ще й купу проблем на додачу…

Тарґо стверджує, що я набув демонічного шарму і регенерації, витривалості та читання думок (от останнього не помічав або просто ще не застосовував – треба спробувати), при правильному підході – я отримаю можливість зміни зовнішності, ауру страху… і щонайголовніше, як гордість Тарґо – крила! Хвала усім богам і демонам – його зовнішності я не набув, що уже тішить. А моє тіло – це вже мої старання та заняття! Хоча, коли я так говорю, демонічна сутність так дивно хмикає (і відсуваю, що киває, лукаво посміхаючись), що гадаю – без його втручання цей процес би затягнувся… та гарував я як проклятий!