Розділ 8

***

"Toyota" ковтала кілометри, як голодний звір. Дорога петляла, місто відступало, змінюючись полями, а потім — густим лісом. Та місцина — місце з чутками: тут губляться люди, шепочуть привиди, а ночами чути вовче виття, хоч вовків не бачили років зі сто. Тарґо мовчав, ніби набирався сил.

«Ну що, син Адама, готовий до екскурсії? — нарешті озвався він. — Це не просто руїни. Відчуваєш? Повітря густіше, ніби хтось дихає в потилицю».

Я відчув. Вітер шепотів, ніби хтось кликав. Під'їхав до координат з папки — занедбаний комплекс: високі стіни, зарослі плющем, ворота на ланцюгах.

Офіційно — стара фабрика хімікатів, банкрутство. Але фото не передавали: будівлі ніби дихали, вікна — чорні очі, а ліс за ними шепотів, як живий.

Я припаркувався, взяв ліхтарик і фотоапарат. Переліз через паркан — адреналін зашкалював, як у октагоні. Всередині — хаос: розбиті машини, папери на підлозі, запах плісняви й... чогось солодкого, як самовпевненість, про яку казав Тарґо.

«Обережно, — попередив Тарґо. — Тут кордон тонкий. Межа близько. Фігури рухаються, Арте».

Я фотографував: зали лабораторій, дивні символи на стінах — руни? Латинські? Один нагадував роги Тарґо, інший — кам'яний стовп, як межовий знак. Раптом — шум. Кроки? Я завмер. Тінь майнула, але нікого. Серце калатало.

І тоді голос: "Гей, ти! Стій, або стрілятиму!"

Я обернувся: чоловік років 60, кремезний, з рушницею на плечі. Борода коротка і сива, очі гострі, як у тренера Скелі. Одяг — камуфляж, ніби колишній військовий. Охоронець? Місцевий?

— Хто ти? — гаркнув він, але не стріляв. — Це приватна власність. Або йдеш, або дзвонимо копам.

Я усміхнувся, підняв руки, показуючи фотоапарат. "Фінансист. Розвідую для інвестицій. Фірма хоче купити, перебудувати. А ви хто?"

Він фиркнув, опустив рушницю, але не розслабився.

— Охоронець… Так, був таким. Тепер — пенсіонер. Живу поруч, стежу, щоб молодь не лазила. Звати Яном. А ти?"

— Арт, — кивнув я. — І що тут такого страшного, що ти з рушницею?

Петро зітхнув, присів на уламок бетону, ніби збирався на філософську бесіду.

— Страшного? Тут не просто руїни. Це... межа. Знаєш, що таке межа? Не паркан, не стіна. Межа — це коли ти стоїш між одним і іншим. Між життям і смертю, між порядком і безладом. Я тут двадцять років. Бачив, як люди приходять — молоді, впевнені, з грошима. Потім зникають. Або повертаються... зміненими. Як ти, до речі. Ти не просто фінансист. У тебе в очах — вогонь. Ти вже перейшов якусь межу, правда?

— Зникають люди? Змінюються? Ви комусь розповідали про це?

— Та з мене сміялися, як з божевільного… тому й так!

Я хмикнув. Тарґо в голові реготнув: «О, філософ на пенсії. Він відчуває потойбіччя, може й мене. Обережно, Арте».

— Я може й перейшов свою межу, але мені мої зміни влаштовують, — відповів я. — А ви? Ви тут стоїте, щоб не пускати, чи щоб... стримувати?

Петро посміхнувся сумно.

— Стримувати. Бо якщо не стримувати — все розвалиться. Порядок — це коли є правила. Хаос — коли правил немає. А тут... тут правила ламаються. Підвал бачив? Ще ні? Там коло. Камені. Дзеркало. Не ходи туди сам. Воно кличе. Тягне в ліс. А в лісі... там уже не люди вирішують!

Він підвівся, кивнув на глибину комплексу.

— Та якщо мусиш – іди! Але пам'ятай: межа — це не стіна. Це вибір! Зробиш неправильний — назад не повернешся...

Він пішов, а я відчув тягар. Ніби хтось смикнув за невидиму нитку.

Тиша після його кроків була гучнішою за постріл.

Я стояв серед бетону, плюща і власної впертості. Тарґо мовчав. А коли він мовчить — це гірше, ніж коли регоче.

— Ну? — кинув я подумки. — Підвал, коло, дзеркало. Звучить як дешевий квест з бонусним прокляттям.

«Ти хотів драйву, — нарешті протягнув він. — Ось тобі драйв. І так, старий не бреше. Межа тут дихає. Ти вже на ній стоїш».

Ну, після моєї зустрічі з цією демонічною сутністю у мене драйву з надлишком… Проте я не шкодую!

***

Я вагався рівно три доби: добу я переконував себе, що це був алкоголь; добу – що це був нервовий зрив; добу – що дорослі чоловіки не ходять шукати нечисть після розлучення... у будь-якому випадку – точно не чортів чи демонів.

Але на вечір третього дня я вже сидів у тому самому барі.

— Я ж казав, — пролунав голос навпроти, ніби він нікуди й не йшов.

Темний костюм. Спокійний погляд. Той самий вираз обличчя людини, яка бачить твою історію браузера без пароля.

— Добре, — сказав я. — Я хочу інструкцію.

— Нарешті конкретика.

— Без метафор. Без «відчуй себе». Без «проживи біль». Дайте мені алгоритм.

Він кивнув… і витягнув із внутрішньої кишені складений аркуш.

— Перехрестя. Опівночі. Без свідків. Чотири свічки. Жменя солі. Щось особисте — символ твоєї старої форми. І головне — не переплутай ім’я.