Розділ 7

***

Ніч була жахливою: я не виспався, мені снилися кошмари… ну як, кошмари: моє минуле, яке фактично було кошмаром. Я прокинувся ще до сходу сонця в холодному поті…

Щоб якось позбутися дурних думок, я зробив тридцять відтискань від підлоги, прийняв душ і зробив собі кави. Тарґо не подавав «признаків життя»: напевно демонів не турбують кошмари. Тому я вирішив… вийти на пробіжку ранковим містом!

Знаєте, я з тих людей, які ненавидять бігати та пропускають день ніг у тренажерному залі. Лишньої ваги я позбувся, підсушився, а форми у мене й так атлетичні генетично. Кожен раз, коли мене хтось кликав зайнятися ранковими пробіжками, я постійно відмовлявся, повторюючи, що «якщо хтось побачить мене, який біжить у конкретному напрямку – значить треба кидати все і бігти за мною, бо позаду мене щось ну дуже небезпечне!».

Тим не менше, сьогодні мене щось прямо тягнуло з першими променями сонця вийти на пробіжку та пробігтися ранковим парком.

Я вибіг на вулицю, коли сонце тільки-но почало фарбувати горизонт у рожевий. Місто ще дрімало: рідкісні автівки, сонні перехожі з собаками, запах кави та свіжої випічки з найближчої пекарні. Мої кросівки м'яко стукали по асфальту, і з кожним кроком кошмари ночі відступали. Дихання рівне, м'язи розігріваються — це був мій спосіб сказати світу: «Я контролюю ситуацію».

Парк зустрів мене туманом, що стелився над травою, як дим від невидимого вогнища. Дерева стояли нерухомо, ніби спостерігали. Я прискорив темп, відчуваючи, як піт починає проступати на спині. Тарґо не подавав голосу — напевно, ще «спав» десь у глибині моєї свідомості. Або просто не хотів коментувати мою «раптову любов до бігу».

«Чому саме парк? — подумав я. — Чому не просто вулицями?»

Відповідь прийшла сама: бо тут тихо. Тут можна почути себе. А після вчорашнього видіння мені потрібно було саме це — чистота думок, без зайвого шуму.

Я пробіг повз лавки, де зазвичай сидять пенсіонери з газетами. Сьогодні — порожньо. Тільки ворона каркнула десь зверху, ніби попереджаючи. Я не звернув уваги. Серце калатало в ритмі, який я контролював. Крок, вдих, крок, видих.

І тоді я почув кроки позаду. Не мої. Легкі, швидкі, з ритмічним клацанням кігтів по асфальту. Хтось біг слідом. Я не обернувся одразу — не хотів показувати, що помітив. Але коли кроки порівнялися зі мною, я кинув погляд убік.

Марта. У спортивному костюмі, волосся зібране в хвіст, кросівки блищать, ніби нові. А поряд з нею — маленький песик, джек-рассел-тер'єр, білий з коричневими плямами, з язиком назовні. Він біг ентузіастично, ніби змагався з нами обома, але коли побачив мене, загарчав і спробував вкусити за кросівку. Марта смикнула повідець.

— Ого, ранковий клуб? — усміхнувся я, не сповільнюючи темпу. — Не знав, що ти з тих, хто біжить від проблем.

Вона розсміялася легко, ніби ми старі друзі.

— А ти? Біжиш від себе чи до себе? Чи просто перевіряєш, чи витримає серце ще один ранок?

Песик, якого вона назвала (як з'ясувалося пізніше) Спаркі, знову гавкнув на мене, ніби я вкрав його улюблену іграшку. Я ухилився від його зубів, не втрачаючи ритму.

— Твій охоронець не в захваті від мене, — сказав я, кивнувши на собаку. — Чи це ревнощі? Він думає, що я претендую на його місце в твоєму серці?

Марта фиркнула, прискорюючи крок, щоб триматися поряд.

— Спаркі просто вибірковий. Не любить хлопців, які виглядають так, ніби щойно вийшли з реклами спортивного харчування. Ти ж знаєш, ці типи — всі м'язи, нуль душі.

— Ой, дякую за комплімент, — парирував я, перестрибуючи калюжу. — А ти не схожа тих, хто бігає, щоб спалити калорії від вчорашнього десерту. Чи це твоя щоденна доза адреналіну перед тим, як завоювати світ?

Вона обігнала мене на мить, кинувши погляд через плече. Спаркі радісно гавкав, ніби підбадьорював її.

— Завоювати світ? Ні, Арте, я просто тримаю форму. А ти? З твоїм графіком — офіс, спортзал, клуби — коли ти встигаєш спати? Чи ти з тих, хто вважає, що сон для слабаків?

Я наздогнав її, відчуваючи, як дихання стає глибшим. Туман розвіювався, сонце пробивалося крізь гілки. Песик знову спробував атакувати мою ногу, але Марта смикнула повідець сильніше.

— Сон? — хмикнув я. — Я сплю, як немовля. Тільки без сліз і памперсів. А твій Спаркі — він завжди такий енергійний? Чи це тільки коли бачить конкуренцію?

Вона розсміялася знову, сповільнюючи, щоб ми бігли в ногу.

— Конкуренцію? Він просто перевіряє, чи ти витримаєш темп. Як і я, до речі. Ти біжиш, ніби за тобою женеться податковий інспектор. Розслабся, Арте. Це парк, не марафон.

«Тарґо! — подумки покликав я. — Де ти чорте, чорт тебе забирай? Це не випадково!»

Мовчання. Ні звуку, ні хмикання. Ніби демон вирішив узяти вихідний. Я відчув легку тривогу, але не показав. Замість того прискорив темп, змушуючи Марту наздоганяти.

— Гаразд, пані «розслабся». Давай перевіримо, чи витримаєш ти мій темп. Чи ти з тих, хто бігає тільки для інстаграму?

Вона прийняла виклик, обганяючи мене з усмішкою. Спаркі радів, як божевільний, його лапки ледь торкалися землі.

— Інстаграм? Ні, Арте, я бігаю для себе. А ти? Для дівчат, які ловлять погляди на тобі? Чи для того, щоб довести собі, що ти не той, ким був?