Розділ 6

***

Адреналін у спортзалі пахне інакше. Тут немає солодких парфумів і алкоголю — тільки гума, піт, метал і глухі удари по мішку чи по плоті. Залізо у тренажерці взагалі особливе, не для любителів мамусиних млинців! Тут млинці інакші…

Октагон — це взагалі окрема тема!.. це не сцена, це лабораторія. Тут перевіряють, чи ти справді той, ким себе вважаєш, чи просто гарно говориш про це перед дзеркалом.

Чому чоловік, не я, а будь-який, ходить у тренажерний зал, тягає «залізо», обливається потом? Моя колишня стверджувала, що тренажерка це місце де такі, як я тоді – просто витріщаються на фіто-няшок… Вона не одинока у своїх судженнях, і це певний прояв ревності… коли жінка вважає, що у неї може з’явитися суперниця!

Але моя колишня, і такі як вона – помиляються! Чоловік у першу чергу самець! Йому потрібно самостверджуватися, боротися, перемагати в решті-решт… а навіть якщо упав – підійматися і знову рватися у бій…Шкода, але зараз не той час, коли інстинкти можуть проявлятися природньо, а не сезон, так би мовити, для реалізації тестостерону може знайти вихід природнім шляхом.

Добре раніше рицарям – сів на коня, взяв списа, меча та щита… і вперед на подвиги чи турніри. А зараз більшість чоловіків тридцять плюс «зіскуфилися»»!

Тренер та Ріко ганяли своїх підопічний. Кремезний Ріко, як завжди, з татуюваннями, що звивалися по плечах, ніби дракони намагалися вилізти з-під шкіри… та лисий тренер, який сьогодні не підбирав слів до бійців (або тренер встав сьогодні зранку з лівої ноги, або хлопці реально косячили). Ріко глянув на мене і постукував рукавичками одна об одну, посміхався так, ніби знав щось, чого я ще не розумів.

Я підійшов, привітався з тренером та Ріко, як з давніми друзями.

— Готовий сьогодні не заснути, Арті? — кинув Ріко, перестрибуючи через канати.

— Я не сплю взагалі, — відповів я. — Але спочатку я хочу потягати штангу та інше залізо…

Тарґо всередині мене тихо хмикнув.

«Ти сьогодні агресивний. Це через неї?»

«Це через те, що я хочу відчути контроль. Справжній. Не ілюзію».

Ріко кивнув, а я пішов розминатися…

Не знаю, як інші (я можу говорити лише за себе), але коли я займаюся – я повністю відключаюся від зовнішнього світу. Музика в навушника, концентрація на підході… підхід виконаний – концентрація на диханні та відновленні після підходу… баси в навушниках «бум-бум-бум»… черговий підхід… майже до відказу м’язів… відновлення… ковток води… підхід… Нічого лишнього! Кожен рух чіткий та виважений.

Після інтенсивного тягання заліза я махнув Ріко і він театральним жестом запросив мене в октагон. Я одягнув рукавички на попрямував на бій.

— Ти впевнений, що піднімеш руки? – підколов мене тренер. – Я бачив, що ти сьогодні налягав на залізні млинці, ніби то бабуся Ріко напекла! Знаєш, які вони у неї? Пальчики оближеш!

— Ага! – підтакнув Ріко. – Особливо з маком! Пальчики оближеш!

— Та нормально я, тренере! – махнув я рукою. – Я навіть не стомився!

— Ну, як скажеш… - махнув рукою тренер.

Ми з Ріко зійшлися в центрі. Перший обмін — швидкий, тестовий. Лівий джеб, ухил, правий хук — він блокує, я відчуваю, як повітря розрізає біля скроні.

Добре. Ритм є. А потім щось змінилося. Не в Ріко... У мені! Світ на мить став… тоншим. Ніби хтось злегка послабив натяг реальності. Я бачив Ріко, але в його очах промайнуло щось чуже — червоне, як у Тарґо, тільки холодніше. Удар, який я пропустив у корпус, відчувся не як звичайний глухий поштовх, а як щось глибше — ніби хтось штовхнув мене не кулаком, а волею.

— Ти чого завмер? — гаркнув Ріко, роблячи крок уперед.

Я не відповів. Бо в кутку ока побачив її. Марта стояла біля стіни, за межами октагону. Біле пальто, темні окуляри, волосся зібране так само недбало, як у кав'ярні. Вона не рухалася. Просто дивилася. І від її погляду повітря ставало густішим, ніби хтось повільно викачував кисень.

«Відьма!» — рявкнув Тарґо так голосно, що я мало не здригнувся вголос.

«Бачу. Спокійно».

Ріко рвонув уперед — серія джебів, аперкот. Я ухилився, але повільніше, ніж зазвичай. Тіло слухалося, але ніби через фільтр. Кожен рух давався з опором, ніби хтось тримав мене за невидимі нитки.

— Арті, ти сьогодні млявий! — крикнув Ріко, посміхаючись. — Чи це я так добре б’ю?

Я стиснув зуби.

— Ні. Це не ти! Це я піддаюся… - розсміявся я та видав енергійну серію, зближуючись із Ріко.

Я зробив крок уперед, різко змінивши дистанцію. Захоплення — тай-отоши, як тоді. Ріко полетів на мат, але коли він падав, я побачив, як його тінь на мить стала довшою, темнішою, з рогами. Ілюзія? Чи щось реальніше?

Марта ледь помітно кивнула — ніби схвалила.

«Арте, вона грає з твоїм сприйняттям! — кричав Тарґо. — Це не просто погляд! Вона тестує, наскільки ти міцно тримаєшся!»

Я підвів Ріко, вдарив по плечу.

— Добре пішло. Але давай ще раз. Тепер по-справжньому.

Ріко кивнув, не підозрюючи, що б’ється вже не тільки зі мною. Чи то я борюся не лише з Ріко… якось все складно!