Розділ 2

***

В моїх угодах сльози тих, хто мав надію побачити себе переможцем. Уже на мене не дивляться звисока. Я не змінювався поступово… це відбулося різко і кардинально! На подив усіх, хто мене оточував… Це як пів життя їздити на роботу на велосипеді, а в один день – пересісти на авто преміум класу…

Ні, Тарґо звичайно причетний до моїх змін… про це потім!.. Одначе, каталізатором було усвідомлення двох слів на «Д»: «Досить» і «Дістало»! В якому порядку? Байдуже! У мене усвідомлення прийшло одночасно.

Мої активи ростуть, і не лише матеріальні! Я повернув собі свою суть… я не змінився, я став таким, яким був до того, як перетворився на нікчемного чоловічка! Звичайно, я не був демоном! А моє перетворення на пересічного, такого, як усі, тривало роки. Та зараз я змушую присісти на антидепресанти усіх, хто сприяв моєму перетворенню.

Мої конкуренти оцінюють масштаби втрат, мої вороги шукають п’ятий куток, мої «друзі» аналізують результати своєї «дружби»…

Тім та Торо – це люди, які з’явилися у моєму житті у найважчий для мене період… проте, залишилися навіть тоді, коли у мене взагалі пішло все шкереберть.

Зараз моє коло спілкування поза роботою обмежується трьома людьми… Перепрошую! Двома людьми і однією демонічною сутністю… Так, є ще люди, а також ряд сутностей, і не лише демонічних, з якими я підтримую контакт: вимушено або для задоволення, як от із Ріко (від нього я в основному відгрібаю в октагоні, але мені це по кайфу).

Моє життя змінилося… змінився я!

***

— Арте, ми з Тімом в курсі твого гидування спиртним у великій кількості, але у нас є привід! – прогудів Торо басом.

— І що ж за привід! – примружився я, хитро так, але по-дружньому… а потім розсміявся від дурнуватої гримаси друга.

Торо глибоко зітхнув і раптово, майже серйозно, видав:

— Я закохався...

Я підняв брову, намагаючись відобразити всю свою «серйозну зацікавленість».

— Знову? – повторив я, відчуваючи, як усередині щось щипає від сміху.

Тім кивнув і додав, з абсолютно серйозним виразом:

— Так, Арте, і цього разу у нього це серйозно.

Я витягнув руку і почав рахувати на пальцях:

— На моїй пам’яті… це уже… лише за цей місяць… Один… два… три… стоп! — зупинився, похитуючи головою, — це вже якийсь п’ятий раз, так?

Торо зніяковів, а Тім похитав головою:

— Можливо, і п’ятий… але цей точно не просто випадковість.

Я сміливо закотив очі і, продовжуючи рахувати, промовив:

— Шостий. Ну, або сьомий. Остання – брюнетка з шикарним бюстом, здається справжнім і своїм! Як же її звали?

— Сані! – пирснув сміхом Тім.

— Так, точно, Сані! Торо, як же Сані? Вже важко відслідкувати всі серйозні рази. Ви, хлопці, реально перетворюєте моє життя на комедію.

Торо розсміявся, але на цей раз він сміявся щиро, а Тім лише хитро усміхнувся

— Арте, — сказав Тім, — ти завжди рахував чужі «серйозні моменти». Може, настав час визнати, що вони справді серйозні.

Я хитро усміхнувся і махнув рукою:

— Серйозні, серйозні… Погляньмо правді у вічі: відсоток серйозності у вас завжди під сумнівом.

— Зате ми пам’ятаємо твою серйозність! – майже в один голос прогорлалі бугаї і заіржали, як жеребці

Торо підсунув мені свій басовий погляд, майже по-коханому:

— Арте, цього разу я точно серйозний.

Я нахмурив брови і зважився на остаточний підрахунок на пальцях:

— Гаразд… шостий раз. Але пам’ятайте: шостий раз серйозно, це вже статистика.

Торо лише посміхнувся, і я зрозумів, що тут більше не потрібні слова:

— Це треба відсвяткувати!

***

Зараз, коли я вже дивлюся на все це з відстані, стає навіть трохи кумедно. Не в сенсі «смішно», а в сенсі — прозоро. Раніше я плутав гучність із глибиною. Інтенсивність — зі справжністю. А біль — з важливістю.

Здавалося, якщо рве зсередини, якщо не можеш спати, якщо крутить і тягне назад — значить, це те саме. Насправді ж — ні!

Це лише означало, що я чіплявся. Тепер я розумію: справжні почуття не кричать. Вони не вимагають доказів. Вони не змушують доводити свою цінність, не змінюють форму залежно від настрою іншого.

Справжні почуття — стійкі. Навіть коли важко. Навіть коли не вигідно. Навіть коли простіше було б піти.

Саме тому я й не поспішаю сміятися з Торо. Хоча рахувати його «серйозні рази» — це вже майже рефлекс. Я бачу різницю. Не в словах, у вчинках, які не потребують схвалення.

Торо завжди закохувався красиво! Шумно і з шиком! Кожна його пасія – модельної зовнішності… Хоча вони всі були пусті! Я вже зараз знаю, як виглядає ілюзія.

 Я довго жив у ній. Вона завжди просить ще трохи часу, ще трохи терпіння, ще одну спробу. І завжди залишає тебе з відчуттям, що ти зробив недостатньо.