Розділ 1

***

Повітря мало не кипіло від поту, адреналіну й гуми… октагон – фортеця, вісім граней, місце для екстремала, який вирішив спробувати свої сили з гладіаторами сучасності. Місце, де діє правило честі, і напевно це єдине правило, яке не дозволяє перетнути межа дозволеного… і більше жодних правил! Ударних, борець, дзюдик? А можливо універсал? Зайшов і понеслося!

Адреналін зашкалює! Ріко, кремезний важковаговик з плечима, вкритими татуюваннями драконів (зовні нагадував пінгвіна Ріко, за що напевно й отримав прізвисько), кружляв навпроти мене – досить таки легкого новачка, якому захотілося ектриму. Тренер, лисий, з хитрим прищуром та зі шрамом через брову, кричав:

— Лівий джеб! Права гачок! Дихай, Арті! А ти Ріко, чого топчешся, як на дансполі? Ви чого зайшли сюди? Арті, переводь його в партер! Ріко, куди! До кінця.

Я хапав ритм, але удари пролітали повз Ріко. Підловити суперника мені не вдавалося! Що там кричав тренер я не чув… і пам’ятав ще юнацьких змагань (що й тренер постійно повторював) – тренер кричить для себе… викидуючи свій адреналін!.. але спортсмен не чує не тренера, а зосереджується на супернику.

Чому я знову промахнувся? — думав я, а серце калатало так, що здавалося, його чує весь зал. Тренер зараз вибухне… а я не хочу здатися слабаком…

Ріко гупає ногами по мату, лівий хук рветься, але я ще раз намагаюся ухилитися — і знову промах.

— Ти знову спиш! — гарчить тренер, голос, як грім. — Рухай ногами! Відбивайся!

Я відчуваю, як напруга наростає в кожному м’язі. Я повинен бути швидким… я повинен його підловити… але все занадто швидко…

Ріко рвонув уперед, аперкот летить, я ухиляюся, але серія джебів зачіпає корпус. Тіло підскакує від ударів, адреналін змішується з панікою.

— Контратака! Крутитися! — кричить тренер. – Переведи його в партер!

— Я пробую! — кричу я з надривом, та знову серія ударів пролітає повз. Чому я не можу потрапити? Це все так швидко…

Ріко підіймає мене і глухо кидає на мат. Біль і страх змішуються з хвилюванням. Я піднімається, стискаючи кулаки, і серце шалено б’ється.

— Вставай, вставай! — кричить тренер, і його очі блищать. — Коліно в живіт! Елбоу зверху!

Я роблю, що можу, але удари пропускаю. Ні, я не новачок! За спиною 8 років професійного спорту, хоч і на юнацькому рівні… Ну так, вік уже, і трохи заіржавів! Але тіло пам’ятає! Мої думки вертяться: Вперед… Я зможу… Просто зібратися!

Ріко не зупиняється — аперкот, коліно, елбоу — і ще один удар. Я лише намагаюся відбиватися, намагаючись знайти момент для контратаки. Мої груди палають, руки тремтять, але очі палають рішучістю.

Тренер підбігає ближче:

— Дистанція! Не спи! Дихай! Відчуй ритм!

Я на мить зупиняюся, ловлю подих, і раптом — захват… Tai- Otoshi! Суперник на спині. Серце стрибає від тріумфу, адже він нарешті відчув контроль. Перехід в партер! Захід на больовий!

Дзвінок:

— Стоп!

Ми розходимося, важко дихаючи, тіла блищать від поту, а серця ще б’ються в такт барабанам уявного натовпу.

Тренер киває:

— Добре. Але наступного разу — удари не для пропусків! Октагон не пробачає слабких.

Я відчуває одночасно втому й спалах азарту…

— Красава, Арті! Підловив! – підійшов до мене Ріко та по дружньому кулаком стукнув у плече. – Новачок не новачок, але реально мені сподобалося!

— Сподобалося мене ганяти по октагону? – гигикнув я і по дружньому відповів на удар у плече..

— Ой, так припини! Класний спаринг!

— Класний, класний, Ріко! – підійшов тренер, - але на сьогодні досить! Давай, в душ!

Я було теж зібрався, але Скеля (так усі кликали тренера) зупинив мене.

— Чуєш, малий! У тебе все добре?

— Ну так, а що?

— Ні, ну рухаєшся добре, працюєш відмінно! Але не можна в октагоні думані ні про що інше, крім того, як перемогти суперника!

— Так я про це й думав?

— Ти ж не перший день у спорті! Чому ти вирішив, що тренеру можна брехати?

— Соррі, тренере!

— Так все таки? – його очі звузилися до тонких щілин.

— Особисте! – махнув я рукою. – Не хочу про це!

— Доведеться, якщо хочеш тут тренуватися! Не зараз так потім… шуруй в душ!

Я кивнув головою і, підхопивши рушник, який полетів у мене від тренера, почимчикував у душ.

Стоячи під гарячою водою… вона б’є по спині, як маленькі дробові постріли… змиваючи не лише фізичну втому, а й усе напруження, що накопичилось. Дихаю глибоко, намагаючись відчути ритм свого серця, що ще колотиться, як барабан.

Я пропускав удари. Знову. Але я не зламався… я більше не зламаюся! Усмішка пробігає по губах, хоч вони ще болять від ударів. Руки тремтять, коли відводжу їх під воду, відчуваю кожен м’яз, що горить вогнем.

Вода змиває піт і біль, але залишає після себе азарт. Я відчуваю, як адреналін поступово перетворюється на рішучість. Я піднімаю голову, дивлюсь на потік води, що стікає по обличчю… закриваю очі, відчуваю, як тіло поступово розслабляється, а всередині пульсує щось нове — жага до руху, до бою, до перемоги. Душ продовжує лити гарячою хвилею, і я розумію, що завтра я повернуся на мат, і цього разу — вже інший я.