26. Ніколи не дізнаєшся

Я повертався додому після своїх прогулянок. Ще навіть не стемніло, значить, точно ніхто сваритися не буде. Коли я звернув на дорогу, з якої було видно наш дім, то побачив, як із воріт вийшла одна дівчина, і сховався за кут.

- Привіт!

Щойно вона підійшла ближче, я вистрибнув і трішки налякав її, щоб побачити, як її зелені очі широко розкриються від здивування. А потім, коли вона зрозуміла, що це я, її погляд одразу став спокійним, і вона почала торкатися свого довгого блондинистого волосся.

- Ну ти, Саша… З дитинства не змінився…

- А твоя реакція така ж сама. - Я обійняв свою сестру Віку. - Ти сьогодні в батьків була?

- Так-так. Щось по дорозі додому мені стало погано, а я була поруч із вами, тому вирішила зайти, щоб трішечки перепочити.

- З тобою зараз усе добре?!

- Так-так, просто знудило… І я рада, що побачила тебе зараз, Саш. Батьки сказали, що ти часто після школи десь пропадаєш.

- Ну так… Є таке…

Віка переїхала від нас, коли їй стукнуло двадцять, і вже два роки минуло відтоді. Хоч у нас різниця у віці сім років, ми дуже добре ладнаємо. Ми любимо один одного підколювати, хоча зараз цим рідко займаємося, бо не так часто бачимося. Нещодавно у сестри почалася практика в школі. Вона хоче стати вчителькою, і я радий за неї. І радий, що вона не проходить практику саме в моїй школі. Також у неї вже кілька місяців є хлопець Антон, тому вона менше часу проводить із родиною, а більше зі своєю майбутньою сім'єю. Втім, я не дуже засмучуюся, бо й сам багато часу проводжу зі своїми хлопаками.

- Нюх-нюх.

Раптом сестра почала мене обнюхувати, а потім грізним тоном запитала:

- Олександре Івановичу, ви що, курили?!

- Ні в якому разі! Я просто стояв поруч із хлопцями, які палили!

У цей момент я підняв руку, віддаючи військове вітання. Це була наша з сестрою фішка. Взагалі я не брехав… Ну, принаймні щодо сьогоднішнього дня. Я палю, але не щодня, і сьогодні мені справді пощастило: я лише стояв поруч із хлопцями, які курили. Єдине, про що я промовчав, так це те, що цигарки їм дав саме я.

Але чому сестра так довго мовчить? І чому вона так уважно дивиться на мою руку? Я опустив погляд і побачив, що рукав сповз, оголивши руку, вкриту численними шрамами, а з однієї рани все ще текла кров. Я швидко натягнув рукав назад.

- Саша, з тобою все нормально?

- Так-так, усе добре. Я сьогодні впав…

- Ти не б'єшся?

Сестра почала уважно оглядати моє обличчя, але я все ж був достатньо розумний, щоб не псувати його. Та й узагалі це було не пов'язано з бійками.

- Звісно, що ні! Вік, повір мені! Я справді впав. Я ні з ким не б'юся і спеціально собі боляче не роблю.

Вона подивилася на мене своїми зеленими очима, ніби намагалася побачити в них правду. Я теж дивився їй в очі. Я міг дізнатися будь-яку таємницю, яку приховувала моя сестра, але не хотів цього робити.

- Я вірю тобі. Ходімо додому разом… - Вона повернулася й прикрила рот рукою. - Щось знову нудить… Ох, дарма я їла ту рибу.

***

Скільки себе пам'ятаю, я весь час бачив привидів та іншу містику. Коли я питав про це батьків або сестру, вони лише казали, що в мене дуже розвинена фантазія. Але я точно знав, що це реальність. Дивне відчуття всередині завжди відповідало «так», коли я ставив собі це запитання.

Одного разу, коли я вкотре запитав себе, чи це справді реальність, і почув відповідь, то втратив молочний зуб. Він був абсолютно здоровий й навіть не хитався. І я кажу саме «втратив», а не «випав». Я відчув, як у мене в роті він просто розкришився на дрібний порошок. Тоді я й отримав відповідь на своє запитання.

З часом я дедалі більше розумів свою здібність. Я міг дізнатися майже будь-яку інформацію, заплативши за це частиною свого тіла. Насправді я сам обираю, чим пожертвувати. Зазвичай це нігті або шматочки шкіри. Іншим же я кажу, що здібність сама вирішує, що забрати в мене за відповідь, бо їм краще не знати всієї правди. Хоча це я зрозумів трохи пізніше, коли ще підріс. А у свої п'ятнадцять років я розкрив усі свої козирі одній людині...

Але все ж не завжди вибір залишається за мною. Іноді за особливо важливі питання або таємниці здібність сама вирішує, чим я маю пожертвувати. Таке трапляється рідко, тому я намагаюся цим не користуватися. Особливо якщо вона захоче забрати щось із мого обличчя.

Завдяки цій здібності я став відмінником. Настільки, що вже у четвертому класі мене відправили на олімпіаду. Тоді я зрозумів, що треба бути обережнішим і краще не здаватися настільки розумним. Хоча я й без здібності далеко не дурний. Та й усе тіло постійно пече через рани...

Після четвертого класу я почав навмисно бути останнім серед відмінників. І в мене це вийшло. Уже кілька років я успішно тримаюся на цьому місці, і нарешті мене перестали відправляти на олімпіади. Та й особливо багато грошей на цьому не заробиш...

Саме тоді мені спала на думку одна схема, а допоміг її реалізувати мій друг Колян. Я став екстрасенсом, а він шукав клієнтів. Точніше, бабусь, бо саме їм найчастіше були потрібні такі послуги: знайти загублену річ або розповісти, як там їхній онук десь далеко. Ми брали небагато грошей, а іноді навіть навмисно не казали правду. Так у нас не було ідеальної статистики: одні називали нас шарлатанами, а інші розповідали, як ці хлопчаки їм допомогли.

З часом ми накопичили достатньо рублів. Ми з Коляном подумали: «А навіщо нам стільки?» і вже хотіли прикрити всю цю справу. Але якось один дідусь не зміг знайти дрібні гроші, тож запропонував нам цигарки. Ми погодилися. Ми з Коляном закурили. Йому не сподобалося, і більше він до цигарок не торкався. А я... Ну, самі знаєте.

А потім якось так вийшло, що я заснував якусь банду. Чи, скоріше, просто компанію хлопців. Нашою базою стала покинута будівля. Не знаю чому, але тоді це було дуже весело. Я почувався якимось директором.