22. Кохання духа

І от вся компанія вирушила до сховища скінволкерів, а я побажала їм удачі. Тепер ми залишилися втрьох: я, Ігор і Оля. Спочатку я допомогла Ігорю змінити пов'язку на плечі Олі. Після цього між нами запанувала якась незручна мовчанка. Дух намагалася її якось розвіяти, літаючи між нами, але нічого не виходило.

Я зрозуміла, що все ще соромлюся і не можу завжди першою почати розмову. Також я усвідомила, що ми з Ігорем саме ті люди в компанії, які нормально спілкуються лише в колективі, а коли залишаються наодинці, то розмова зовсім не клеїться.

Від цього мені стало дуже некомфортно. Напевно, треба було піти разом з усіма. Але я просто стомилася. Буквально вчора ми розбиралися з проблемою в селі, а тепер уже з'явилася нова. Мені подобається таке життя, але від постійної активності дуже втомлюєшся, особливо коли раніше нічого подібного не було.

Раптом мене відволік від думок холодний дотик до щоки.

- Оля?

Вона тикала пальцем мені в щоку, а коли я подивилася на неї, то побачила, що вона радісно усміхається й удає, ніби сміється, хоча жодного звуку не було.

- Не роби так... - тихо сказав Ігор.

Оля одразу відлетіла від мене до нього й почала так само тикати пальцем йому в щоку, а той лише закотив очі.

- А Оля взагалі може розмовляти? - спитала я. Нарешті хоч щось спало на думку, щоб перервати мовчанку.

- Ні. Такого не було... Єдине, що було, це крик, і то в дуже рідкісних випадках, - коротко відповів Ігор.

- А... Вибач за таке питання... Ви ж пара?

Оля швидко закивала.

- Так. Коли вона була жива, ми зустрічалися, а тепер ми пов'язані... - Ігор опустив погляд.

- А що трапилося з вами?

- Трапилося... Я розповім...

***

- Давай зустрічатися?

Мені запропонувала зустрічатися моя однокласниця. Серед учнів нашого й паралельного класів вона дуже популярна. Оля відмінниця, але при цьому дружить з усіма, допомагає кожному і дуже активна. А ще вона дуже гарна. Хоч я й не захоплювався нею так, як інші хлопці в класі, але іноді й сам ловив себе на тому, що задивляюся на неї. І тут я був повністю приголомшений...

- Чому... я?

Я звичайний хлопець. У мені немає нічого особливого... Єдине, напевно, це моя зовнішність. Але що ще я можу дати людині? Особливо такій, як вона... І справді, чому саме я? У школі я просто сиджу на уроках і нічим не вирізняюся. У мене не дуже багато друзів, а після занять я одразу йду додому.

І лише зараз я зрозумів, що замість відповіді поставив їй питання. У мене ж був такий шанс, але я все зіпсував...

- Тобто? Ми ж проводимо разом так багато часу і розмовляємо на безліч різних тем...

Вона мала рацію. Я просто розгубився після її слів. Пів року тому її родина переїхала, і тепер вона жила зовсім поруч зі мною. Саме тому ми почали ходити додому однією дорогою. Щоправда, не одразу...

Уже в перший день я помітив, що вона йде тією самою дорогою, що й я. Потім випадково почув, що тепер вона живе неподалік. Відтоді дорогою до школи й назад я постійно дивився, чи не йде вона десь поруч. А через деякий час саме вона запропонувала ходити додому разом, бо їй було нудно повертатися самій, а її друзі жили в іншому районі.

Відтоді ми почали ходити разом. Спочатку вона багато говорила і розповідала про себе. Згодом і я почав потроху відкриватися. Хоча що мені було розповідати? Хіба що про те, що в мене заможні батьки і я проводжу багато часу за комп'ютером...

Згодом ми вже спеціально домовлялися йти разом. І тоді я зрозумів, що справді цього хочу. Я стояв і чекав, коли вона вийде з дому, а сам удавав, ніби просто випадково проходив повз.

Потім вона почала більше спілкуватися зі мною і в школі. На перервах ми часто проводили час разом, і мені було неймовірно приємно.

А потім я зрозумів, що не можу без неї. Я хотів разом із нею ходити додому, хотів слухати її, хотів проводити з нею ще більше часу. Це дивно? Чи, можливо, це і є кохання? Я закохався? Не знаю. Раніше я ніколи такого не відчував, але боявся їй про це сказати. Який у такого хлопця, як я, шанс бути з нею? Тому краще вже просто проводити з нею час, ніж сказати щось зайве і повністю зруйнувати наші стосунки...

Але вона вимовила саме ті слова, які я так давно хотів сказати сам.

- А ще, Ігорю, ти мені справді подобаєшся. Просто... інші хлопці не такі, як ти. Для мене ти набагато особливіший...

Я хотів усе це ще раз обдумати, але замість цього просто сказав:

- Я кохаю тебе!

Після цього ми стали парою.

***

Моє життя стало прекрасним. Тепер у мене була кохана дівчина, яка теж мене любила. Ми почали проводити разом ще більше часу, гуляли в парках, сиділи в кафешках, навіть ходили до музеїв. Я не знав, чим заслужив таке щастя.

Одним із найпрекрасніших моментів став наш танець на шкільному балі наприкінці дев'ятого класу. Я боявся запросити її, адже ми зустрічалися лише трохи більше місяця, і я досі сумнівався, що вона ставиться до наших стосунків серйозно. Але той день я пам'ятаю дуже добре.