21. Скінволкери. Частина 1

Зимовий вечір. Падає сніг, а з мого рота йде цигарковий дим. Як завжди, мені не сидиться вдома, а точніше, не сидиться за підготовкою до сесії. Я ніяк не міг нормально зосередитися, тому що зранку мене вибила з колії новина. «Розкривач жінок» здійснив ще одне вбивство. Хоча з минулого минуло трохи більше тижня, раніше між його злочинами були перерви майже в рік. Що це може означати? Раптом різко захотілося повбивати людей...

Тому, щоб відволіктися від цих думок, я вирушив на вечірнє знищування привидів. Це ж усе одно корисно... Напевно.

- Оль, думаю, вже час додому. - Звернувся я до своєї дівчини, яка в цей момент знищила привида якогось дідуся.

Вона підлетіла до мене із задоволеною посмішкою й кивнула. Разом ми пішли через закинуту територію, щоб скоротити шлях.

- Гав! Гав!

Позаду я почув гавкіт. Ну, це й не дивно, що тут водяться собаки. Головне не показувати, що мені страшно, і все буде нормально. Але гавкіт ставав усе голоснішим, і, обернувшись, я побачив собаку, яка вже була зовсім близько до нас.

І не показувати, що мені страшно, не вийшло. Це був якийсь жах. Усе тіло пса було собачим, але деталі... Лапи були вивернуті в інший бік. Я взагалі не розумію, як він міг стояти. У деяких місцях шерсті не було зовсім, а в інших вона була злиплася від якогось гною. Але найстрашнішими були очі. Вони дивилися прямо на мене, і це були не очі тварини. Вони були людськими або дуже схожими на людські. Складалося враження, ніби всередині цього собаки був хтось інший.

- Гав!

Після гавкоту собака стрибнула на мене, але Оля вже була готова й відбила її від мене. Пес упав, Оля підлетіла до нього, хотіла оглянути, але він раптом знову стрибнув і вкусив її за плече.

- Аааа!

Моя дівчина закричала від болю, а вже за мить відірвала голову цьому монстру. Не знаю, що мене здивувало більше: її сила чи її крик.

Я підбіг до неї й намагався закрити рукою рану на плечі, адже з неї почала витікати ектоплазма. Але моя рука просто пройшла крізь її тіло.

- Оль, це погано. Прибери прозорість, треба закрити рану.

Спочатку вона не хотіла, але за мить погодилася. Тоді я відірвав шматок тканини від своєї футболки й перев'язав плече. Тканина одразу злилася з Олею, ставши напівпрозорою та блакитною.

Я ще раз оглянув собаку, і мене вразило, що з відірваної голови не текла кров... Треба буде завтра з цим розібратися.

Раптом я почув нове виття й гавкіт собак. Підхопивши Олю, я швидко побіг додому.

***

На наступний день, уже після пар, у нашому кабінеті я оглянув рану Олі. Ектоплазма все ще витікала.

- Тримай. - Карина подала мені бинт, і я одразу обмотав плече Олі.

- А Олю можна поранити? - Запитала Марина, одночасно гладячи духа по голові.

- Якщо вона перебуває у фізичному стані, то так. - Почав я. - Але одного разу її поранили настільки сильно, що вона почала «кровоточити». Тому ця собака неймовірно сильна, якщо змогла зробити з нею таке.

Після моїх слів Карина опустила голову, а на обличчі Марини з'явилося спантеличення. Оля зрозуміла, що між нами запала тиша, і вирішила політати, показуючи, що з нею все добре. Але я відчував, що їй боляче.

- Значить, це була якась дика собака? - Запитала Карина.

- І в неї були людські очі?! - Перебила Марина.

- Так, але Оля вчора її знищила, тому зараз усе нормально.

- А може, тих собак буде більше? - Запитала Марина.

- От про це я не хотів би замислюватися. Але після атаки я чув, як завили ще декілька собак...

- Нам треба туди вирушити! - Одразу ж радісно сказала дівчина.

- Я погоджуюся з Мариною. - Приєдналася до неї Карина. - Хоч директора й Олега немає в місті, але про безпеку міста все одно треба подбати. І зараз ми можемо це зробити.

Я повільно видихнув і погодився. У глибині душі мені й самому хотілося дізнатися, що це за собаки. Тому через деякий час ми вже були на місті.

- Ого! Наскільки ж ти сильна! - Марина звернулася до Олі, коли побачила, що в тіла собаки була відірвана голова.

Моя дівчина почервоніла, чи, точніше, посиніла від такої похвали.

- Нічого не бачу. - Карина прикрила око. - Вивітрилося чи що.

- Я не брав ніяких зіль, щоб шукати підказки. - Сказав я, показавши свою куртку. Марина зробила так само. Походу, ми дуже сильно розслабилися через те, що багато проблем могло вирішити око Карини.

- У мене тільки захисні зілля. - Сказала Карина й показала, що лежить у її піджаку.

- Походу, краще вже завтра повернутися. Тоді, начебто, Олег уже повернеться...

- А може, ми й зараз щось зрозуміємо. - Голос Марини одночасно тремтів і звучав якось весело. - Нас оточують.

- Не бачу... Невже це... - Прошепотіла Карина.

До нас підходили дві собаки. Такі самі, як і вчора, хоча одна з них ішла на двох лапах, майже як людина. Я хотів, щоб Оля з ними розібралася, але Карина й Марина прикрили її, показавши, що самі впораються з цими псами.