20. Хоробрість кулаків

- Вау! Вона зелено-біла! Ой, та на ній сніг!

Костя відвів мене до лісу, щоб подивитися на фей. Якраз одна маленька вилетіла до нас і сіла мені на долоню.

- Це, до речі, дитинча! Бачиш, вона прозора. Олесю, ти їй сподобалася.

- Ого... Як цікаво! Я пару разів бачила їх у парку, але взагалі не знала, що це феї.

- Тому що це все пов'язано з природою.

Він почав пояснювати мені те, про що я й так здогадувалася. Тому я не дуже вслухалася й дивилася вбік. Там були Аліна й Олег, на плечах якого сиділа Аліса. Все ж їй стало легше після того, як ми розкрили справу.

- Феї якусь користь приносять, але я не знаю яку саме.

- Хех, ну ми ж не вчені.

Раптом феєчка полетіла з моєї руки просто до Аліси, яка спустилася на землю. Я здивувалася, бо навколо неї злетілося ще декілька фей. Але хіба вона бачить їх?

- Кость, а це нормально? - Я вказала пальцем на його сестру.

- А! Так. Хоч вона й не бачить містику, але відчуває її. Через це містика до неї і липне. Від цього й залежить її стан здоров'я. Ми ж це пояснювали.

- Просто я якось одразу це не так зрозуміла. І тут я дещо ще згадала. Аліна мені сказала, що щось трапилося, через що твоїй сестрі стало так погано.

- А. Так, це відбулося років п'ять тому. Костя сів на колоду. Тоді я ще не бачив містику...

- Зачекай. Ти зараз мені все розповіси?

- Ну так, тобі ж цікаво.

Наскільки ж простого хлопця обрала собі Аліна.

***

Тоді мені було приблизно тринадцять років, а Алісі чи сім чи вісім. Це була неділя після церкви. Ми разом йшли додому без батьків, бо вони були зайняті роботою.

На дорозі, якою ми зазвичай ходили, сталася аварія, і я вирішив не йти через те місце, а обійти дворами. І коли ми проходили ними, Аліса дуже дивно себе повела. Вона сильно перелякалася й завмерла.

- Ти як? Тобі не погано?!

- Ні. Просто трішки погано стало. А що ти робиш?

Тоді я взяв її на спину.

- У тебе ноги трусяться, ти так можеш упасти. Нам тут недалеко, я віднесу тебе. Я ж не дарма сильний! Хе-хе.

- Д-дякую...

Так ми дійшли додому. Там їй стало легше, а під вечір узагалі нічого не було, тому ми вирішили нічого не казати батькам. Але протягом тижня в Аліси час від часу повторювалися ці дивні напади, через що батьки вже це помітили.

Лікарі нічого конкретного не сказали. Найдивніше було те, що їй ставало легше, коли ми приходили до церкви й молилися. Напади на якийсь час зникали.

Минали тижні, але згодом навіть це перестало допомагати. Тоді я вирішив поговорити з пастором.

- Чи може диявол бути біля Аліси?

- Чесно кажучи, так. Ми всі молимося за її здоров'я, тому нам залишається тільки вірити.

- Але чи можна ще щось зробити?

- Є одна людина, якій я вже повідомив про це. Тепер чекаю, поки вона повернеться зі столиці.

- Добре, дякую вам.

Але наступний напад стався раніше, ніж прибула та людина. Він був сильнішим за попередні, і Алісу поклали до лікарні. У неї виявили анемію, а її стан на той момент був дуже важким.

Того вечора мені було дуже сумно через це, і я побіг у ті самі двори, де стався перший напад. Я розумів, що саме там щось трапилося, але не міг зрозуміти що.

- Може, якась бджола вкусила?

Я оглядав двір повністю, а місцеві діти проганяли мене, бо це була їхня територія. Але якісь бабусі заступилися за мене й сказали, що мені тут можна ходити.

- У цьому дворі потрібні діти! Бо був час, коли дітей тут не було, і цю тишу було страшно чути.

- Бабусю, а чому дітей тут не було? - Мене тоді зацікавили її слова.

- Бо в сусідньому будинку жив дуже поганий дідусь. Він робив із дітьми цього двору дуже погані речі. Тому дітям заборонили виходити на вулицю, доки не спіймають злодія.

- Так-так! Пам'ятаю. Я тоді тільки переїхала сюди й узагалі не випускала Володьку з дому. Добре хоч його швидко спіймали.

- Ага! І не скажеш, що дядько Гріша був на таке здатен. До речі, у мене зять працює у в'язниці й сказав, що той Гріша нещодавно помер!

- Ну і добре! Хай земля йому не буде пухом!

- Головне, щоб його душа пішла до пекла!

І тоді я подумав: а що, якщо його душа нікуди не пішла? Що, якщо вона залишилася тут, на землі? Тому наступного ранку я одразу вирушив до церкви, щоб обговорити це з пастором.

- Ні-ні. Після смерті душа одразу йде в рай або в пекло. Не може вона тут затримуватися.

- Але, але...

- От тому я не дуже люблю розмовляти зі священиками. – Якійсь нейзнайомий голос сказав це.