19. Гріх

- Ого, скільки снігу! - Я дивилася у вікно автобуса й бачила снігові пейзажі, які швидко змінювалися.

- Чому я не прийняв таблетки… - Олег тихо простогнав.

- Блін, тебе настільки сильно нудить у машинах?

- Нам же годину їхати. Думав, що протримаюсь… - Раптом Олег прикрив рот руками.

Вчора, тобто в понеділок, Олегу подзвонив Костя. Він якраз кілька днів тому повернувся до свого селища й сказав, що там відбувається щось дивне і йому потрібна допомога.

Олег подумав і обдзвонив усіх, щоб не їхати до селища самому. Але, як я зрозуміла, всі готувалися до сесії, а я погодилася. В принципі, у мене в школі нічого складного немає. Та й вільний час є.

Аж цікаво подивитися, де живе Костя і що тут взагалі є. Я ж усе життя прожила в місті й майже нікуди не виїжджала.

І ось ми нарешті приїхали. Олег першим вилетів з автобуса, а я одразу помітила Костю і… Аліну… Дивно, Олег же начебто не міг до неї вчора додзвонитися.

- Як же я радий вас бачити! - Костя обійняв нас. Мене акуратно, а от Олега, походу, не дуже… Особливо судячи зі звуків, які я від нього почула.

- Привіт, не думала, що ти тут. - Я звернулася до Аліни, і ми обійнялися.

- Ну… Я тут трохи з інших причин. - Мені стало цікаво.

- Так, не мерзнемо, а йдемо до мене!

Костя голосно сказав це, і ми пішли за ним. А він має рацію. У місті начебто не так холодно, та й снігу менше ніж в селищі

- Так що… - Олег почав говорити, але знову прикрив рот рукою. Його все ще нудило. - Що трапилося?

- Дивина якась відбувається… Деякі люди почали забувати свої звички. - Костя почав пояснювати.

- Тобто? - Спитала я, бо Олег через свій стан не міг.

- Ну… Дід Петро перестав пиячити, і ще щось було… - Костя замислився, а Аліна важко зітхнула й продовжила за нього.

- У селищі люблять пліткувати, а деякі парубки ледарювати. Але раптом це все зникло. Тобто ці люди перестали так поводитися. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що саме Костя мав на увазі, бо він це мені так пояснив…

- Але найдивніше сталося вчора! - вигукнув Костя. - Тітка Люба, начебто, забула саму себе. Не пам'ятає ні свого імені, ні родини, навіть власну корову не впізнала.

- Тоді ще швидка приїхала і забрала її. - Доповнила Аліна. - Ми якраз були поруч  й бачила все це.

- Зникнення якихось звичок та повна амнезія… - тихо сказав Олег і замислився. Походу, нудота його вже попустила. - А з Алісою що?

- Погано… - Костя швидко відповів, і в його голосі чувся сум. - Саме тому я й покликав тебе. Ми з Аліною навряд чи швидко вирішимо цю проблему.

- Аліса, це хто? - Спитала я.

- Моя сестра. - Відповів Костя.

- У неї, так би мовити, алергія на містику. Вона її не бачить, але організм може її відчувати. Правда, наслідки від цього доволі погані. Особливо якщо містика погана. - Олег пояснив мені.

- Тому ми й переїхали сюди, бо містика тут хоча б більш добра. Я тобі обов'язково покажу фей! Вони в місцевому лісі такі прекрасні!

Костя одразу повеселішав і почав розповідати мені про різних істот, яких зустрічав у лісі та селищі.

А я тим часом замислилася й озирнулася навколо. Помітила лише одного привида. Дуже мало, якщо порівнювати з містом, де на одній дорозі можуть іти по три-чотири привиди. Походу, кількість привидів залежить від кількості людей, тому в містах їх більше. Зате дорогою сюди я побачила набагато більше цікавих істот, яких ніколи не зустрічала в місті.

І раптом я згадала. У книжці перші двадцять-тридцять сторінок були саме про різних істот. Наприклад, про мавок, туманників або сірен. Хоч їх можна зустріти й у місті, але значно частіше вони трапляються за його межами, у лісах та селищах.

До речі… Якщо перші сторінки так детально присвячені цим істотам, а почерк і малюнки там більше схожі на дитячі, то, можливо, бабуся Олега з дитинства жила в якомусь селі… Треба буде якось запитати.

Хм… Такі істоти завжди існують у природі й більше приносять гармонію навколишньому світу. Саме це й можна назвати доброю містикою? Бо в місті більше духів та монстрів, у яких злі наміри. Саме на таку містику погано реагує організм сестри Кості. Виходить, зараз у селищі відбувається щось подібне.

Боже, скільки ж я про це думаю… Але тема така цікава…

- Аліса! Аліса!

Раптом мої думки перервав крик Кості. Я помітила, що ми вже дійшли до якогось будинку, а біля нього в снігу лежала дівчина, до якої Костя щосили біг. Походу, це і є його сестра Аліса.

***

Я допоміг віднести Алісу до її кімнати. Хоча, в принципі, Костя й сам би впорався з його силою, але допомога ніколи не буває зайвою. Я помітив, що Аліна до кімнати не зайшла, а залишилася в коридорі, тоді як Олеся пішла за нами.

Спитав у Кості, чи щось трапилося з Аліною, але він промовчав. Через декілька хвилин дівчинка відкрила зелені очі, оглянула нас усіх і хоч якусь реакцію проявила лише тоді, коли побачила мене.