18. Садівник

- Салам! Ми тут! Ми тут!

Щойно я зайшла в кафе, мене одразу помітила Марина, яка махала мені рукою, показуючи, де вони сидять із Кариною. Я підійшла до них і сіла за столик.

- Я рада, що ти прийшла. - Карина легко посміхнулась.

Тоді до нас підійшов офіціант, і ми зробили свої замовлення.

- Щось трапилось? - запитала я Карину.

- Хе-хе, нехай Карина скаже. - Марина посміхнулась аж до вух.

- Та ні, все добре. Просто вчора ночувала в Марини, а сьогодні вирішили разом посидіти в кафе. - Тут Карина трішечки почервоніла. - З подругами... Хотіла ще Аліну покликати, але її мама сказала, що вона кудись поїхала.

- Ага! Збір подруг! Олесю, ти вчора стільки всього від мене пропустила!

Чомусь Карина одразу закрила їй рота й сказала, щоб вона розповіла це потім. Я засміялася, і ми почали спілкуватися.

Марина, як завжди, говорила без упину. Я помітила, що обличчя Карини було щасливим. Напевно, моє теж. Сьогодні зранку вона подзвонила мені й запропонувала зустрітися в кафе, і я погодилася. Спочатку думала, що це стосується якоїсь справи, але... Мені подобається, як усе склалося. Просто сидіти разом із подругами. Ось як це відчувається.

Невдовзі нам принесли замовлення, і Марина вже з набитим ротом почала щось розповідати. Потім ми з Кариною теж підхопили розмову й знаходили нові теми. Вони були такими дивними... Або, правильніше сказати, звичними. Про містику ми майже не говорили. Хоч у нашому житті вона займає особливе місце, але реальність усе ж залишається реальністю, так?

Раптом я згадала про дещо, що лежало в моїй кишені.

- До речі. Вчора мені було ліньки читати, тож я просто перегортала книжку про містику. - Насправді я намагалася дещо там знайти, але знайшла зовсім інше й повільно дістала це з кишені. - Ось. На одній зі сторінок була приклеєна фотографія, на якій зображені ви.

Я поклала фотографію на стіл. На ній були Олег, Карина, Костя, Ігор з Олею, директор, який прикрив одне око піратською пов'язкою, і ще одна людина. На вигляд він був приблизно того ж віку, що й решта учасників групи. Блондин із волоссям, зібраним у пучок, із зубочисткою в роті. Одягнений у чорну шкіряну куртку та звичайну синю футболку.

- О! Це ж спільна фотографія! У мене така лежить у тумбочці. - Карина радісно взяла її й почала розглядати, а потім передала Марині. - Кажеш, знайшла її в книзі?

- Так, саме так. Просто на якійсь випадковій сторінці.

- Хм... Думаю, Аліна помічала цю фотографію, але їй було байдуже. А якби Марина її побачила, то точно показала б усій групі. Виходить, Марина книжку й не читала. - Карина зі злою посмішкою подивилася на Марину, а та так злякалася, що ледве не залізла під стіл.

- А звідки вона там з'явилася? І хто це? - Я вказала пальцем на незнайомого хлопця, і обличчя Карини трохи засмутилося.

- Це Діма. Думаю, саме він і приклеїв цю фотографію. Він обожнював фотографувати.

- Зрозуміла... А хто він?

Начебто Карина й очікувала цього запитання, але їй усе одно стало не по собі.

- Ну... Олег був не єдиним третьокурсником-містиком. Разом із ним вступив ще й Діма. На першому курсі вони самі розкривали справи й стали найкращими друзями.

- Ого! Як цікаво! Можеш розповісти про нього щось? - Марина озвучила саме те, про що я думала.

- Взагалі можу. Розповісти про одну справу, яка стала для мене першою... Справу про Садівника.

***

Більше тижня минуло після подій, під час яких я втратила батька й матір. Тоді Олег провів мене до директора, де ми все обговорили й вирішили, як буде далі. Я погодилася жити в університеті й навчатися на містичного детектива, а Олег мав допомагати мені.

Поки що я була в нашому кабінеті лише один раз, адже все тільки готувалося до мого переїзду. Тоді ми з Олегом просто зайшли туди, щоб взяти ось цю книжку про містику й я почала її читати. Хоча, якщо чесно, я навіть не відкривала її, бо зранку й до вечора була поруч з Олегом. Напевно, він відчував, що мені буде самотньо й сумно. А вночі я приходила до будинку директора, адже він дозволив мені жити в нього до того моменту, поки моя кімната в університеті не буде повністю готова.

Але одного ранку мене не зустрічав Олег, та й директор був дуже зайнятий. Він лише сказав, щоб я пішла до нашого кабінету, бо, можливо, сьогодні щось відбудеться. І я пішла. Було трохи незвично без Олега, але потрібно було звикати, адже це стане моїм новим домом.

Коли я зайшла до кабінету, то зустріла його.

- Чаю?

На столі сидів Діма. Як і на фотографії, у роті в нього була зубочистка, а сам він був одягнений у шкіряну куртку. У руках тримав чашку, від якої здіймалася густа пара. Думаю, там був чай.

- Ні, я більше по каві.

- Нема такого. - Коротко відповів він і підвівся, поставивши чашку на стіл. - Ти, напевно, Карина?

- Так, а ти Діма? - обережно запитала я, хоча Олег уже розповідав про нього, але тоді я ще жодного разу його не бачила.