17. Зараз розповім

- Салам! - Я одразу побігла обіймати свою подругу Карину, яка йшла мені назустріч.

- І тобі привіт, Марин. - Обережно з пакетом, бо там м'яке печиво.

- О! Чудово! Якраз у мене є смачна кава. - Я швидко взяла пакет, щоб їй не було важко. Ну і щоб подивитися, які там смаколики.

- Кава на вечір? Ти впевнена? - Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

- Та ти як мама! Дбаєш про здоров'я інших!

- Що?! - Раптом її око почало бігати в різні боки.

- Хехе! Легко можу тебе збити з пантелику. Але не хвилюйся, у мене і чай є.

- Так, ладно... Фрр... Спочатку підготовка, а потім смаколики.

- Що?.. Я думала, ми смачне поїмо просто так... - Вона знову глянула на мене тим самим поглядом. Це трохи напружує. Бідний Олег, бо він, напевно, кожну хвилину ловить його на собі.  - Ладно-ладно, жартую. Пішли за мною.

Був звичайний зимовий вечір. Уже світили ліхтарі, а з неба падав сніг. Ми зустрілися якраз у дворах, точніше на території гуртожитків. Тут бродило багато студентів: хтось повертався з гулянок, а хтось з підробітку.

Ми зайшли до корпусу й почали підніматися нагору. На одному з поверхів було чутно гучний сміх хлопців. Тут могло бути два варіанти: або вони всі разом готували суп, або знову творили якийсь хаос. Я інколи до них заходжу, бо в них весело, хоча у дівчат теж бувають цікаві пригоди.

- Ти хвилюєшся перед сесією? Це ж у тебе перша. - Карина перевела розмову на цю тему.

- Та ні... Типу, я ж нічого про неї не знаю, то чого мені хвилюватися? Плюс я здала всі борги, і це головне. А сесія, як у нас кажуть... Гм... Забула.

- Здамо ми сесію, а після неї пиво!

Хтось почув нашу розмову й допоміг мені згадати ці слова.

- О, точно! Дякую!

- Хах... По-студентськи. - Легенько посміялася Карина.

На нашому поверсі я показала їй туалет і кухню, але одразу попередила:

- Тільки печиво в холодильник не клади, бо вкрадуть.

- До речі, у мене сусідка поїхала. Чи до батьків, чи до хлопця, чи ще кудись, я так і не зрозуміла, бо в неї плани змінюються кожну хвилину. Тому в кімнаті будемо вдвох, без жодних проблем. О, і я тільки зараз подумала, що, якщо хочеш, можеш залишитися в мене на ночівлю. Хм... Сусідка, напевно, образиться якщо на її ліжку спати, але в мене є спеціальний спальник... Хоча він, можливо...

- Так, стоп, стоп. - Раптом Карина мене зупинила. - Поменше слів... Точніше, давай потім це обдумаємо.

- Ага, зрозуміла. Спочатку робимо справу.

- Так, саме так... Фух...

Ми зайшли до моєї кімнати. Вона була невелика. Обдерті шпалери майже повністю ховалися під плакатами Queen, Green Day та Nirvana. Над моїм ліжком висів прапор, а на столі, як завжди, панував творчий безлад.

- Це що за прапор? - Карина оглядала кімнату й помітила над моїм ліжком синій прапор із жовтою емблемою в кутку.

- А, це кримськотатарський прапор. Бо я кримотатарка. Бабуся віддала його мені, коли я переїжджала сюди. Він мені дуже подобається, тому я повісила його прямо над ліжком, щоб прокидатися й одразу його бачити.

- Це дуже мило. - Карина підійшла до прапора й почала торкатися тканини.  - Сподіваюся, колись ще й вашу кухню спробую.

- Нііііііііііііі! Тільки не це! Я й досі нормально нічого не можу приготувати! Мені бабця всі пальці повідбивала за те, що я неправильно загортаю тісто!

- Ой-ой, вибач. Давай краще почнемо підготовку до сесії.

Після цього Карина почала пояснювати мені різні деталі: що та як, і взагалі запевняла, що сесія не така вже й страшна. Потім допомогла з кількома предметами, особливо з іноземною мовою.

Під кінець ми трохи розслабилися, заварили чай, відкрили печиво й почали говорити про своє. Мене зацікавило, як Карина розповідала про карате й про те, що їздила різними містами України на турніри. І тут мені захотілося розповісти дещо про себе.

- До речі, ти була в Степанівці? Ну, там, де психлікарня.

- Кхе-кхе! - Карина вдавилася й почала бити себе по грудях.  - Як ти взагалі вирішила запитати в мене саме таке?

- Бо я хотіла розповісти одну цікаву історію зі свого дитинства, але не знала, як підвести до цієї теми. А Олег сказав, що треба просто казати напряму те, що хочеш.

- О, цікаво почути твої історії з дитинства. Думаю, у тебе вони веселі.

- Ага! Це було, коли мені було чи то одинадцять, чи дванадцять...

***

Це було звичайне спекотне літо. Мене відправили до бабусі в селище. Там у нас була компанія, з якою ми гралися й вигадували всілякі веселощі.

І якось ми грали в якусь гру. Уже не пам'ятаю яку, але той, хто програвав, мав піти в покинуту будівлю психлікарні й просидіти там пів години. Ходили страшилки, що там живе привид.

Як ти вже здогадалася, програла я. Хлопці проводжали мене туди й боялися навіть більше, ніж я. А я взяла з собою пляшку води й зайшла всередину.