15. Родина

Вже за звичкою я одразу після школи йшла до університету. Ще місяць тому я б і не подумала, що моє життя може настільки змінитися. Минула я навіть не очікувала, що зможу знайти друзів і вільно плакати...

- Ось ти! - я піднімалася сходами, а на поверсі вже стояв Олег і, схоже, чекав на мене. - Спускаємося, у нас справа.

- Що вже трапилося? - Схоже, щось важливе, якщо ми одразу кудись ідемо.

- Знаєш особняк, який стоїть на пагорбі?

Я одразу зрозуміла, про який особняк він говорить, і кивнула.

- Так ось, його не існує. - Думаю, мій вираз обличчя став здивованим, але я не встигла нічого запитати, як Олег продовжив: - Але в реальному світі... Тобто у світі містики він існує, і ми можемо його бачити.

- Тобто звичайні люди бачать там пустку?

- Ага. Місяць тому я спілкувався з Колею, і він ненароком сказав, що не помітив, коли цей особняк знесли, хоча ми в той момент стояли поруч із ним. Я бачив особняк, а він ні. І тоді я все зрозумів. Уже думав вирушити туди, але потім зустрів тебе, і стало не до особняка.

- Ох... Я зрозуміла. Виходить, настав час особняка? - Я намагалася посміхнутися так само, як Олег, але навряд чи вийшло. Він подивився на мене й усміхнувся.

- Саме так. Але підемо ми удвох. Усі готуються до сесії, а Костя й Аліна кудись зникли після пар...

- Я не проти.

Після цього ми вирушили до особняка.

***

Ми дійшли до нього вже надвечір. Падав сніг, через що особняк виглядав по-особливому. Високі білі колони підтримували фронтон, а великі аркові вікна показували лише темряву. Через це будівля навіювала відчуття самотності та холоду.

- І ми просто зайдемо? - запитала я Олега.

Той весело кивнув, і ми увійшли всередину.

Олег одразу дістав для нас ліхтарики, бо всередині було темно. Але варто було пройти кілька кроків, як свічки самі собою запалилися, і все навколо стало видно.

- А ось це вже цікаво... - тихо сказав Олег.

Ми почали оглядати перший поверх. Це було дивно. Особняк одночасно здавався покинутим, але назвати його таким було важко. Усередині не було жодної пилинки, а весь інтер'єр виглядав так, ніби його не змінювали з позаминулого століття. Напевно, тоді його й збудували. Але що сталося, що цей особняк тепер належить до містики?..

Ми з Олегом трималися разом, бо так було безпечніше. Та хоч містика тут і відчувалася, нічого незвичного ми не знаходили. Жодних паперів чи слідів того, що тут хтось живе. Лише картини родини, яка колись мешкала в цьому будинку. Батько, мати й троє дітей: старша донька та двоє маленьких хлопчиків із різницею у віці в кілька років.

Двічі оглянули перший поверх і вирішили піднятися на другий. Із головного холу вели сходи нагору, де стояли лише одні великі двері. Схоже, коли ми їх відкриємо, перед нами й відкриється весь другий поверх.

- Гха! Ох, які ж вони важкі... - Олег насилу намагався відчинити двері.

- Замкнені?

- Ні-ні. Просто дуже важкі. Можливо, тут уже починається містика цього особняка, і треба якось зрозуміти, як їх відкрити.

Я підійшла до дверей і теж вирішила спробувати. Так, вони не були замкнені, але відчинити їх справді було дуже важко. І тут я подумала: може, їм потрібна якась містична енергія? Тож спробувала використати свою здібність.

- Не дарма ти з нами. - Двері відчинилися, а Олег дружньо хлопнув мене по плечу.

Але за дверима була суцільна темрява. Олег знову дістав ліхтарик і посвітив усередину, та нічого не змінилося. Ми переглянулися, мовчки кивнули одне одному, і Олег першим зайшов до кімнати, а я рушила слідом.

Двері за нами зачинилися.

***

- Нічого не бачу, але щось відчуваю... Олесю, ти як? - Олег обережно й тихо запитав.

- Усе нормально, але я нічого не відчуваю... І не бачу нічого...

- Візьми мене за руку. Мені здається, я просто розумію, куди йти... - У цей момент його голос став серйозним.

Я взяла його за руку, і ми обережно пішли вперед. Через кілька кроків перед нами дещо з'явилося, і Олег зупинився. Хоч навколо все ще була темрява, ми чомусь могли нормально бачити те, що знаходилося перед нами.

Це було лікарняне ліжко, на якому лежав якийсь дідусь із кучерявим волоссям. Він когось мені нагадував, але раптом я відчула, як рука, якою мене тримав Олег, сильно тремтить.

- Дідусь... - пошепки сказав Олег.

- Це твій дідусь? Але що він тут робить?

- Це просто ілюзія. - Коротко відповів він, і я відчула в його голосі суміш злості та страху. - Мій дідусь знаходиться в лікарні в комі вже кілька років! Він ніяк не може тут опинитися!

Після його слів датчик життя, під'єднаний до ліжка, зупинився. Ілюзія показала смерть дідуся Олега?

- Він так просто не помре! Я знаю його!

Олег крикнув у темряву й різко рушив уперед. Від несподіванки я ледь не впала, але встигла міцніше схопити його за руку. Ми пройшли крізь цю ілюзію, і все навколо знову занурилося в темряву.