12. Покарання (Редактура)

- Ти бачила це?

- Боже, бідна дівчина…

- Як міліція не може його знайти?

- Два роки пройшло, і ось нове вбивство.

Весь клас шепотівся, хоча, впевнена, про це зараз говорить усе місто. Зранку в усіх газетах і по телевізору розповідали про нове вбивство «Розкривача жінок».

Шість років тому в нашому місті з’явився серійний вбивця. Він убиває тільки жінок, зазвичай душить їх, а потім або роздягає, або розрізає одяг, щоб оголити груди жертви. Так би мовити, розкриває їх, саме тому його так і прозвали. Якийсь збоченець…

Він убивав приблизно раз на рік. Але останнє вбивство сталося в листопаді 2001-го, тобто два роки тому. І ось минулої ночі він знову вбив когось, через що все місто знову стривожилось. Стійте, ми ж детективи… Виходить…

У цей момент пролунав дзвоник, і я швидко зібралась та побігла до університету. Я знала: сьогодні ми будемо шукати цього серійного вбивцю. «Розкривач жінок» буде знайдений нами!

- Ти прямо як Олег два роки тому… - Коли я добігла до університету, то зустріла директора, який курив за парканом. Тому одразу все йому розповіла. - Але ми не зможемо.

- Чому? Хіба ми не детективи?!

- Містичні детективи, не забувай цього. Ми можемо розкривати тільки містику, а тут реальний світ, і в нас уже немає ніяких прав. Ох, прямо як два роки тому, кажу майже ті самі слова.

- Точно… Я зрозуміла. А ваша здібність може дізнатися, хто вбивця? - Раптом мені стало цікаво.

- Так, але ціна інформації, якщо це не пов’язано з містикою, буде в рази більшою, тому витрачати свою руку не дуже хочеться.

Після цього він посміхнувся, а мені стало якось соромно.

- Вибачте…

- Та нічого. Краще поклич усю групу в мій кабінет через п’ятнадцять хвилин.

- Добре, нова справа буде?

- Та ні, відрахую їх. - Олександр Іванович посміхнувся. - Жартую. Нова справа.

І після розмови я одразу пішла до кабінету. Там були Карина, Ігор з Олею та Костя. Костя якраз намагався щось дати Карині.

- Тримай! Це тобі потрібно.

- Та нащо мені диктофон? - Карина оглянула диктофон, який дав їй Костя.

- Ну ти ж у нас шпигунка, тобі це потрібно.

Після цього в кімнаті на декілька секунд запала мовчанка, а потім Карина швидко закліпала й заговорила:

- Х-хто?

- Ну, клас такий. Хоча спочатку був «слідопит», але Ігор адаптував це як «шпигунка».

- Так це щось Ігор придумав. - Карина подивилась на Ігоря, а той швидко встав і почав пояснюватися.

- Дивись. Якщо нас усіх розділити на класи, як в іграх, то ти будеш шпигункою. Тобто в тебе немає бойових навичок, але твоє око якраз допомагає добувати інформацію, тому й шпигунка.

- А я подумав, що тобі потрібен диктофон. Учора в фільмі про шпигунів бачив, як вони використовували диктофон. - Костя доповнив Ігоря.

- О боже… Фрр… - Карина глибоко фиркнула й сіла на диван. - Дякую за диктофон… Тепер я розумію, чому ти завжди хочеш спати. В ігри граєш допізна.

- Та ні, я вчасно лягаю спати. - Оля почала кивати головою, через що стало зрозуміло: Карина права, а Ігор бреше. - Ладно, хто б говорив про сон…

- Я так розумію, ти не тільки мені клас придумав? - Карина вирішила продовжити розмову. Їй було цікаво, та й мені також.

- Так! Я ось танк-воїн! - вигукнув Костя. - Я великий і маю велику силу, але не використовую магію… Ну, містику, тобто. А про інших Ігор продовжить, у нього це класно виходить.

Після цього Ігор почав говорити:

- Олег - це паладин. У нього хороші бойові навички, а ще він дуже добре використовує містику.

- Щось таке я й думала. – Підтвердила його слова Карина.

- А я чаклун. Стою найдалі від усіх, але контролюю Олею, щоб боротися з привидами.

- Хіба Аліна тоді не такий самий клас? - Карина запитала із зацікавленістю. Схоже, їй це подобалось.

- Ні, ми схожі, але в неї клас чарівника. Вона намагається вивчити та зрозуміти містику… А ще розумніша за мене. - Ігор тихо це доповнив.

- А Марина хто? - Мені теж стало цікаво.

- Вона талісман! - Ігор різко це озвучив. - Я ще просто не придумав…

- Добре, що її тут немає.

- До речі, а ти клірик, тобто підтримка. - Ігор указав на мене. - Ти посилюєш нашу групу, тому в тебе такий клас.

- Ого, це якраз підходить.

Потім прийшли всі інші, тримаючи в руках різні булочки. Схоже, вони ходили до магазину. Марина дала мені булочку зі згущенкою. Вона не знала, яку саме я люблю, але я сказала, що вона вгадала.

Раптом я згадала, що директор чекає нас усіх, і ми побігли до нього.

- У двох різних кінцях міста були знайдені тіла двох братів, яких уже тиждень ніхто не бачив. Їх убили одночасно, а найдивніше те, що їхні тіла дуже важкі, настільки, що навіть палець підняти неможливо. - Директор почав розповідати про нову справу. - Тому хочу, щоб ви розділилися на дві групи й оглянули тіла. Вони знаходяться в цих місцях.