11. Звичайний зимовий день

От настав перший день зими. Саме цього дня почав падати сніг, і навіть можна було сказати, що це був справжній снігопад. Втім, він не завадив мені дійти до університету. І вже біля самих дверей назустріч вийшов Олександр Іванович і закурив цигарку.

- Доброго ранку, Олеже. В університет забрела якась істота, пошукай її.

Після цих слів він одразу пішов, а я навіть не встиг сказати, що на території університету курити не можна.

- Містична істота? В університеті? - тихо промовив я.

Після цього я зайшов до нашого кабінету.

- Карина, нам потрібно знайти якусь істоту. Твоє око допо… А де?..

Я оглянув кабінет і нікого не побачив. Потім помітив, що двері до її кімнати були прочинені. Обережно заглянув усередину.

- Так ти спиш…

Карина все ще спала, тому я вирішив не будити її й спробувати самостійно знайти цю істоту.

- Шшшш…

- Чого?!

Я почув дивне шипіння і різко обернувся. На мить мені вдалося помітити маленьку частину якоїсь істоти.

- Це та сама істота?!

Я миттю вибіг з кабінету й помчав коридором: спочатку направо, потім наліво, ще раз наліво, а тоді…

- Ауч!

- Ай!

На повороті я врізався в Олесю, яка саме виходила назустріч.

- Олег, що трапилося?

Я допоміг їй підвестися.

- Та от біжу за істотою, яка забрела в наш університет. Директор попросив її знайти. Напевно, після пар це вже буде неможливо…

- Ох, виходить, тобі потрібна допомога?

- Так, не завадила б. До речі, а що ти тут ро…

У цей момент пролунав дзвінок.

- Але пари ніхто не скасовував. Тож директор зачекає.

Ми разом пішли до кабінету, де мала проходити пара. До нас приєднався Ігор, а за ним, як завжди, летіла Оля. І почалося заняття.

- Ти щось у собі змінив? - запитала мене Олеся.

Я здивовано заперечив.

***

- Ааааа!

У той момент, коли ми вийшли з кабінету, на весь університет пролунав дівочий крик.

- Це ж Аліна!

Раптом вигукнула Олеся, і ми побігли на звук. По дорозі я ледь не впав: знову з’явилося якесь дивне відчуття, але мені вдалося втриматися на ногах.

Після кількох поворотів коридорами ми нарешті добігли до місця. Аліна сиділа на підлозі й уся тремтіла.

- Що трапилося? - запитав я, а Олеся допомогла їй підвестися.

- Я-я… Якась дивна… штука… п-п-проповзла… - ледве вимовила Аліна. - Я так злякалася!

Вона мало не заплакала й обійняла Олесю, а я одразу подумав, що це може бути та сама істота, яку ми шукаємо.

Коли я зазирнув за ріг, то побачив дивний хвіст, який швидко зник за поворотом.

- Це воно!

Я крикнув і кинувся навздогін, а Олеся побігла за мною.

- Зараз спіймаємо! Тут має бути тупик! - сказав я їй.

Але коли ми звернули, то побачили коридор, що розгалужувався на кілька напрямків. Посередині стояла Марина, яка намагалася знищити привида за допомогою зілля.

Та мене більше здивувало інше: звідки тут узялося це перехрестя?

- Марина… - Олеся обережно підійшла до неї. - Що ти робиш?

- О, Олег! Допоможи знищити його своїм ножем! - Марина майже кричала. - Чому в мене немає артефакту? Я б тоді могла знищувати всю цю містику!

- Марина, ти про що?

Як для Олесі, так і для мене її поведінка здавалася дуже дивною.

- Та про те, що воно тут ходить! До речі, ще якась тварюка проповзла он туди!

Щойно Марина показала пальцем, я одразу схопив Олесю за руку, і ми побігли в зазначений бік.

У цей момент пролунав дзвінок на наступну пару. Невже перерва вже закінчилася? Але я вирішив, що зараз важливіше наздогнати істоту.

Знову за поворотом я побачив дивний хвіст. Ще один поворот, і…

- Тупик!

Істота потрапила в пастку. Я швидко схопив її й почав розглядати.

Усе її тіло було вкрите переливчастою синьо-зеленою лускою. Загалом вона нагадувала змію, а голова була схожа на голову морського коника.

- Це хто? – Спитала Олеся, оглядавши його в моїй руці, яка намагалась вибратися.

- Не знаю… Бабуся походу сама цю істоту не зустрічала… - Я був здивований…

- Схоже на левіафана, але якась маленька версія. – Раптом Костя запропонував свою версію.

- Кого? – Запитав я, повернувшись до нього.