10. Будинок смерті

Я вийшов на вулицю та закурив цигарку.

- Ну й гамір… - Після цього я видихнув дим із рота. - Хоча Олі подобається, коли стільки людей.

Глянув у вікно, де був наш кабінет. Хоч із цього кута я нічого й не побачу, але знаю, що там усі радіють. У принципі такий настрій у нашій групі є звичною справою.

- Ігоре, так ось ти де! - Схоже, побути в тиші не вийде.

- Щось трапилося, Костя?

Він підійшов до мене.

- Та ні… Просто я ще не звик до того, що нас так багато.

- Скажу чесно, я тебе розумію.

- Але мені дуже це подобається!

- Я й не сумнівався…

Після цих слів я помітив, що Костя поклав до рота цигарку.

- Я не думав, що ти куриш.

- Чого? Це солодка трубочка, будеш?

Костя повернувся, і я побачив, що він жує цю трубочку, а в руках тримає пакет із ними. Який же він…

- Поки що відмовлюся.

Я майже докурив цигарку, коли побачив, що з університету вийшла Олеся.

- Уже йдеш, новенька? - покликав її Костя, і вона підійшла до нас.

- Ох, так… Треба сьогодні підготуватися до дня народження тітки. Тому й завтра мене не буде…

- Ми будемо сумувати, - сказав Костя.

- Ой! Невже! - вона засоромилася.

- Ти вже частина нашої групи, - підтвердив я слова Кості й у цей момент докурив цигарку.

- Дякую… О, до речі! Коли я виходила, то побачила якогось чоловіка в окулярах, який заходив до кабінету директора. А ще він був у кепці. Якось дивно, якщо це викладач…

- Хм… Схоже, ти говориш про Рому, - озвучив я свої думки.

- Точно про нього! Я теж одразу про нього подумав! - але Костя сказав це значно голосніше.

- Він пов’язаний із містикою… - пошепки додала Олеся. Схоже, недарма вона поруч з Олегом, уже багато чого навчилася.

- У принципі так, - почав пояснювати я, бо навряд чи Костя зміг би нормально це розповісти. - Він інформатор містики і таксист. Працюючи таксистом, їздить по всьому місту, розмовляє з клієнтами й може отримати інформацію, пов’язану з містикою. А потім передає все директорові.

- Тобто він теж містик?

- Саме так. Бачить усю цю єресь, але нічого з нею не робить, а просто передає інформацію нам.

- Думаю, це логічно… Не кожен захоче працювати з цією містикою, - озвучила свої думки Олеся.

- О! Він виходить з університету! - вигукнув Костя.

Ми з Олесею повернулися й побачили його. Це був чоловік років тридцяти, в окулярах і характерному для таксистів береті, з-під якого виднілося руде волосся. На ньому була біла сорочка під коричневою жилеткою, світло-коричневі брюки та чорні туфлі.

- Привіт, Ромо! - Костя підбіг до нього, і я зрозумів, що мені теж треба підійти.

- Доброго дня, хоча вже скоро вечір. - Він поглянув на небо. - Давно не бачилися, Костя, Ігор та…

- Олеся, приємно познайомитися. - Вона також підійшла до нас.

- Роман, навзаєм.

Вони потиснули руки, а потім він повернувся до Кості.

- Ти ж не тільки привітатися зі мною хотів?

- Звісно! Що ви розповіли директорові?!

- Ти ж розумієш, що я спеціально розповідаю все Олександру Івановичу, щоб він обдумував, яку справу давати вам, а небезпечні залишав собі.

Він мило посміхнувся, одночасно схиливши голову набік і заплющивши очі.

- Але минулого разу ви нам розповіли.

- Минулого разу з тобою був Олег.

Він знову мило посміхнувся, повернувся і почав іти.

- Ну зачекайте! - Костя побіг за ним. - Я ж уже другокурсник і точно не піду на справу сам! Покличу Олега і ще когось!

Раптом Рома зупинився й подивився на небо.

- Уже декілька днів відбувається щось цікаве. На околиці міста стоїть будинок, хоча ні я, ні мої пасажири не пам’ятаємо, щоб він був там раніше. А ще поруч із ним знайшли кілька тіл… Але це я просто розповідаю щось цікаве, що помітив…

Він підморгнув нам і пішов далі. Костя кілька секунд постояв на місці, а потім до нього дійшло.

- Дякую!

Він так голосно це вигукнув, що інформатор аж здригнувся від несподіванки.

- Ох… Дивний будинок… - тихо промовила Олеся, а потім звернулася до нас. - Схоже, це я пропущу, але бажаю вам удачі. Прощавайте!

І Олеся пішла.

Стійте… Костя покличе Олега і ще когось… Невже…

- Ігоре! Пішли! - О боже…

- А Олег…

- Спочатку буде розвідка. Якщо станеться щось дивне, тоді вже покличемо й його!

- Я не думаю…