9. Тіні

- Двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять… Фух…

Перший підхід із гантелями закінчила. Трішки перепочину і на другий.

- Аліна, не забувай пити!

Почула я крик з іншого кутка залу. І це був Костя… От дідько, сьогодні ж і в нього тренування в залі…

- Як могла забути… Ладно, знаю.

Не люблю собі брехати, сказала я це подумки. І одразу взяла гантелі на другий підхід, а сама почала аналізувати… Те, що й так уже аналізувала.

День народження… Я справді здивувалась, що інші про нього знали й навіть влаштували мені сюрприз. Та я була щаслива і весело провела цей час. Особливо посміялась, коли Олеся розповідала про їхнє з Костею полювання на Олю… Цікаво, за цей короткий проміжок часу я вже можу і навіть хочу називати Олесю своїм другом, хоча спочатку ставилась до неї критично.

- Тридцять…

- От вода, ти ж так і не випила.

Я відчула, як до моєї щоки притиснули холодну пляшку з водою. Повернулась, підняла голову та побачила його… Костю… І його посмішку…

- Д… Дякую…

Я швидко зробила ковток і побігла до бігових доріжок. Хоча за планом у мене мало бути інше тренування, та думки вже заплуталися… Так, усе через цього хлопця…

- До речі, вже два дні пройшло з твого дня народження. До твого наступного дня народження вже не так і багато!

- Ну знаєш, навряд чи там один відсоток накапав.

Чому він почав бігати разом зі мною?!

- Мені дуже сподобався той торт, треба буде дізнатися, де його купували…

- Вибач, я хочу мовчки потренуватися.

Насправді ж я хотіла заглибитися у свої думки.

- А! Звісно, без проблем.

Костя повернув голову прямо, а потім виставив дуже велику швидкість на своєму тренажері й почав бігти.

Його розуміння в моїх словах… Це подобається мені в ньому. Так, я це признаю. Вже й так давно це зрозуміла, то що мені приховувати?

Просто те, що відбулося під кінець дня народження… Я все ще не відійшла від цього. Подарунок від Кості… Шпилька така гарна та мила. І головне, що це він подарував, тому мені стало так приємно. Таке тепло всередині відчула, аж виривалося назовні. І, виявляється, це була не метафора.

- Я створила артефакт…

- Ти щось сказала?

- Ні-ні, просто видихаю.

Мені дивно звучало, що всі кажуть, ніби для створення артефакту потрібні емоції. Бо мені здавалося, що це просто якась логіка та наука, яку ще не до кінця зрозуміли. Скільки разів таке вже було в історії, ті ж самі закони фізики…

Але, відчувши це на власній шкурі, у мене немає жодних пояснень. Мені стало дуже приємно, і створився артефакт… Ладно, немає сенсу мовчати про це, бо Олег часто казав, що воно створюється через любов до чогось або кохання до когось. І виходить, що я… У Костю…

- Треба відійти…

Я зупинила тренажер і швидко втекла в туалет, щоб він нічого не запідозрив.

Дідько! Тобто я розумію, що зі мною відбувається! Але озвучити це навіть у думках… Складно… І головне, що це так нелогічно…

Кохання таке нелогічне, і тому виходить, що артефакт створюється без логіки.

Я так звикла думати раціонально, а тепер мій мозок і всі ці події стали такими ірраціональними!

- Боже… Хах, навіть до нього звернулась… Точно, зі мною щось не так…

Але… З ким точно все так, то це з Костею. Мені дзвонила Карина, казала, що після того, як я втекла, він нічого не зрозумів. Та й зараз поводиться як зазвичай. Це так на нього схоже. Тому і подобається…

Виходить, це я дивно себе веду. Тому мені просто треба припинити це. Бо нічого особливого й не сталося, окрім створення артефакту. Значить, час вийти звідси й просто повернутися до звичайного тренування та звичайної розмови з Костею.

- Фух… Джеронімо!

І я вийшла з туалету та пішла до тренажерів, але Кості там не було. Він стояв біля вікна й щось розглядав. Тому я підійшла до нього.

- Дивись, той ліхтарний стовп весь час блимає!

Наш зал знаходився на третьому поверсі, тому вулицю було дуже добре видно, і я одразу помітила цей стовп.

- Може, проблема з мережею?

- Але дивно. Декілька хвилин тому так блимав попередній стовп, а до нього ще той.

Костя вказував пальцем на стовпи, а я помітила, що той, який зараз блимав, перестав це робити, зате почав наступний.

- Невже це якось пов’язано з містикою?

- Не знаю, - прямо відповів він, а потім подивився на мене. - О, так ти без окулярів бачиш?

- Я вже місяць ходжу в зал у лінзах, після того як тут розбилися окуляри!

Тепер я точно знаю, що Костя ніяк особливо й не відреагував на мою втечу з дня народження.