8. Око роздору

У двері подзвонили, і я вибігла, щоб їх відкрити. Але мама встигла першою.

- Ох, ти, напевно, Карина. - мама оглянула дівчину, яка стояла у дверях.

- Добрий день. Так-так, я до Олесі.

- Привітик. - я з-за спини мами помахала рукою.

- Яка ж ти гарна. Ось Олесі пощастило з друзями… хоча той Олег мені все ще не подобається, - мама говорила вголос, поки Карина роззувалася. - Проходьте, я вас покличу, коли доготую.

І ми з Кариною пройшли до моєї кімнати. В університеті вона запитала, чи може зайти до мене на вихідних - хотіла перевірити інформацію в книзі й переписати собі.

- Вибач, що я так просто приходжу до тебе.

- Та ні, все нормально. Не уявляєш, як мама була рада почути, що до мене подруга прийде. - я показала на стіл, де лежала книжка.

- Подруга, хах… - Карина почервоніла, швидко сіла за стіл і почала гортати книгу. - Ага, ось!

Я заглянула їй через плече й побачила, що вона відкрила сторінку про демонів.

- Ти будеш вивчати демонів? - спитала я.

- Можна й так сказати… - вона торкнулася ока, прикритого волоссям. - Якщо це око від демона, то я повинна більше дізнатися й зрозуміти про них. Тому зараз перепишу все це собі.

- Ох, добре, тоді не буду відволікати. - я трохи відійшла від неї.

- Та ні, ти не будеш відволі… Ой, ой, що це?.. - раптом на коліна Карини застрибнув мій кіт. - Ох, це твій кіт?

- Ага, Блек звуть. А ну брись! - я хотіла його прибрати, але Карина зупинила мою руку.

- Нехай буде… - вона посміхнулася й погладила його, а потім знову взялася переписувати книгу.

- Слухай… - раптом сказала я, але одразу замовкла, сподіваючись, що вона не почула…

- Що таке? - Карина повернулася до мене.

- Ой… Ти не будеш проти, якщо я пограю на гітарі?.. Я не дуже вмію, але стараюся… - здається, я вся почервоніла.

- Звичайно! Я якраз хотіла спитати, бо побачила у тебе гітару. Та й під мелодію краще писатиметься. - Карина погодилася.

Я дістала гітару й почала перебирати струни, а потім заграла мелодію. Я бачила, як Карина в такт рухає тілом - невже їй подобається?.. Це перша людина, окрім батьків, для якої я граю.

Потім мама покликала нас їсти, і ми пішли на кухню. Вона приготувала смачну печеню - давно її не робила. Але за столом мама ще довго розмовляла з Кариною, не даючи їй спокою… Ох, мама… Але дякую їй, що вона послухала мене і не розпитувала у Карини чому вона ховає око.

Після цього ми знову повернулися до кімнати.

- Дуже смачно… Я так не вмію готувати… - раптом сказала Карина.

- Ой… Ти ж сама живеш… Але я впевнена, що ти теж смачно готуєш… - вона трохи посміхнулася.

- Олеся… Вибач за питання… Вони ж тобі не рідні батьки? Судячи з того, що Олег казав…

- Ааа… Так… Хоча я сприймаю їх як рідних. Тому що знаю: вони люблять мене! - різко сказала я те, що було в мене в голові.

- А ти не сумуєш за своїми біологічними батьками? - Карина намагалася запитати обережно.

- Ох… Напевно, ні… Матір я взагалі не знала, а батько помер, коли я тільки почала дорослішати й не встигла його по-справжньому зрозуміти… - я хотіла сказати, що це я його вбила, але змусила себе згадати слова Олега, що я в цьому не винна.

- Я зрозуміла… і вибач. - Карина тихо сказала й повернулася до книжки.

- А в тебе є батьки? Чому ти живеш в університеті? - тепер запитала я те, що давно мене цікавило.

- Ні, вони в мене є… Просто… - Карина трохи замовкла. - Я тобі розповім про себе. Про Око Роздору…

***

Все почалося з того, що після занять із карате тато затримався, і я трохи гуляла територією спорткомплексу. Тоді була зима - багато снігу та бурульок, а я ходила під ними. Хоч мені й казали, що так робити не можна… але ж мені було дев’ять.

І раптом вони почали падати. А я, напевно, від страху не змогла навіть рушити вбік… просто зробити крок, щоб уникнути удару.

Але в ту ж мить якийсь хлопчик схопив мене за руку й різко потягнув до себе. Я не встигла схаменутися, як раптом у правому оці відчула сильний біль. Дуже сильний…

Коли біль трохи вщух, я хотіла подякувати, але його вже не було поруч. Потім я помітила, що там, де я стояла, не було снігу - ніби він розтанув. А частина одягу, за яку мене схопив хлопчик, була дуже теплою.

Зараз я знаю, що це був демон. Але тоді я не могла цього дізнатися… Та і мене хвилювало зовсім інше.

Люди… тоді я думала, що це були люди. У різному одязі - хтось у зимовому, хтось у літньому, у когось одяг був порваний… Але всі вони літали й були прозорими. Я нічого не могла зрозуміти. Я повністю заплуталася.

За кілька хвилин я побачила й відчула стільки дивного, що мій дитячий розум просто не витримав. Але як добре, що саме тоді під’їхав тато. Я одразу ж обійняла його й заплакала…

***

- Що це за… - я не зрозуміла, що сталося швидше: мама підбігла до мене чи розбилася тарілка.

- Що трапилося? - батько прибіг на звук.

- Що з нею?! - мама повернула мене до нього. Спочатку я не зрозуміла його реакції, але потім його обличчя змінилося - з тривоги на подив.

- Не знаю… Карина, тебе вдарили в око на заняттях? -

Весь цей час я нічого не розуміла: що вони розглядають і чому мене так смикають. Але це питання повернуло мене до реальності.

- Н-ні… Ми просто тренувалися, як зазвичай. А що сталося?