7. Народження артефакту

- Рядова Олеся, твоє завдання - купити лимонад біля твоєї школи, бо голосуванням нашого загону було з’ясовано, що той ларьок має найсмачнішу воду!

От такі слова мені сказав учора Олег по телефону. Спочатку я не зрозуміла, про що це він, а потім він пояснив.

- Наша зв’язкова Аліна святкує завтра день народження! Тому наш загін вирішив влаштувати їй свято та сюрприз…

Якщо коротко, кожен із групи має своє завдання: хтось прикрашає кабінет, хтось іде в магазин за їжею, я от взагалі воду купила. Хм, думаю, що Марина точно відволікає Аліну, по-різному балакає з нею.

- Так, ну зараз 15:20, а сюрприз вони влаштовують на 16:00… Значить, встигну допомогти прикрасити кабінет.

Все ближче й ближче я підходила до університету, і коли дійшла до забору, помітила привида.

- О! - я одразу потягнулася за крейдою. - Треба потренуватися в проведенні ритуалу.

Але раптом, коли я підходила до привида, якийсь хлопець уже був біля нього. Щось пошепки він сказав, і раптом його кулак засвітився блакитною аурою та вдарив по істоті, а через декілька секунд вона розпалася, прямо як від ножа Олега.

- Ти… побачила?

Я зрозуміла, що цей процес мене заворожив, і кілька секунд стояла вкопана. І, як виявилося, це помітив той хлопець… Зачекайте! Якщо він знищив духа, то він містик! О боже, я ж не знаю більше нікого з містиків.

- Чого мовчиш? - він клацнув пальцями перед моїм обличчям, що допомогло мені вийти зі своїх думок.

- А… так! Вибач! Ой! Бачила! Вибач! - мій язик так запнувся, що я аж захотіла втекти! Ганьба мені!

- Хах! Значить, ти містик! Як і я! Треба тебе показати нашій групі з університету?

- Група з університету? - він зараз про нашу? Невже він…

Нарешті я підняла голову, щоб подивитися на цього хлопця… Він був високим, вищим за Олега, це вже точно, і, так би мовити, кремезним у фізичному плані. Обличчя в нього було квадратне, каштанове коротке волосся і того ж кольору очі. Під лівим оком родимка, а на правій щоці - шрам. Також була трішки щетина. Одягнений у синій спортивний костюм із білими смужками, а на шиї - хрестик. Сподіваюся, він не якийсь гопник…

- Ви… Костя? - походу, я дарма це сказала, бо він одразу став у якусь бойову стійку, а його кулаки були спрямовані прямо на мене.

- Звідки знаєш?!

- Я просто також містичний детектив у вашій університетській групі! Олеся мене звати! - щось мені здається, я швидше за Марину говорила.

- А, Олеся! Точно, мені по телефону розповідали про тебе! - одразу кулаки опустилися, і він посміхнувся на всі зуби. - Так-так, я Костя. Шкода, що зранку не встиг на пари, але сподіваюся, що Аліна ще в університеті, бо мені треба її привітати!

Я вже й забула про головну подію сьогоднішнього дня. Ну, значить, разом підемо.

- О, якраз я теж іду, щоб її привітати.

- Тоді нам по дорозі! Взагалі добре, що ти одразу сказала, хто ти, бо я вже думав, якийсь дух перевтілився в руду дівчину!

Мені страшно уявити, що було б, якби я цього не сказала!

- АЛІНАААААА! - як тільки ми підійшли до воріт університету, цей хлопець так гучно закричав.

- Ти чого?! - я швидко почала тягнути його за рукав і затуляти рот, бо на нас почали дивитися інші студенти.

- Та Аліну ж кличу! Бо університет великий, раптом вона десь по території ходить - треба перевірити.

- Ага, я зрозумі…

Стоп! Якщо Аліна зараз вийде і її привітає Костя, то сюрприз буде зруйнований. Дідько, ще пів години треба! Його треба відволікти! Але як? Я ж просто рядова…

- О, копійка, якраз для таксофона… Хоча мені зараз не треба дзвонити, покладу назад…

- А зачекай! - Костя підняв монету з землі й потім намагався її повернути, але через це я дещо придумала. - Мені треба подзвонити. Почекаєш мене?

- Так, без проблем.

І ми підійшли до таксофона, але Костя стояв прямо біля мене. Я сказала йому, щоб він трохи відійшов, і він відступив на крок, тому довелося повторити це ще кілька разів.

- Алло? - слухавку взяла Карина, добре, що в кабінеті є телефон.

- Олег поруч? Можеш його покликати? - через кілька секунд біля апарата вже був хлопець.

- Рядова Олеся, виникли якісь проблеми?

- Так… Я зустріла Костю, він хоче привітати Аліну.

- …

- Алло?

- ТРИМАЙСЯ! Я ЗАРАЗ ВИШЛЮ ПІДМОГУ! ГОЛОВНЕ - ПРОТРИМАЙТЕСЯ ДО 16:00!

- А… А ми не можемо йому пояснити, що готуємо сюрприз?

- НЕ МОЖЕМО! КІНЕЦЬ ЗВ’ЯЗКУ!

Зв’язок перервався… І що тепер робити?.. Я вже хотіла покласти слухавку, як раптом обличчя духа різко з’явилося в таксофоні, що дуже мене налякало.

- Аааа! - я відскочила від таксофона, як раптом Костя став переді мною.

- Що трапилося?!

- Духа… побачила…

Але раптом мені здалося, що це обличчя було якесь знайоме. Та мене відволікло те, що Костя вже збирався вдарити по таксофону кулаком!

- Зараз ми його виженемо!

У момент удару з таксофона встиг вилетіти дух, і тепер я розгледіла: футболка в смужку, коротке волосся та чокер на шиї… Вона сховалася в дереві.

- Оля…

- Ти сказала «Оля»? - раптом Костя подивився на мене, а я глянула на дерево, де Оля приклала палець до губ, ніби просила мовчати.

- Ні-ні, я сказала «ой, ля»! - що я взагалі кажу?!

- Так, Марина, коли вперше побачила якесь страховисько, і не таке казала… Олеся, нам треба вигнати духа, бо це наш обов’язок!

- Ага, добре…

Я піднялася і зрозуміла план. Олег знав, що Костя так легко не відпустить духа, тому послав Олю, яка буде його відволікати. Головне, щоб він не зрозумів, хто вона. Значить, мені треба її прикривати.

- Он те дерево! Я бачила, як туди дух залетів.

- Сподіваюсь, у пташок там нема гнізда.

Костя розім’яв плече, його кулак засвітився блакитною аурою, і з усієї сили він вдарив по дереву! Деяке листя та гілки посипалися вниз. Що це за сила?! Як добре, що я вказала на зовсім інше дерево, а не те, де була Оля.