6. Артефакт монстра

Понеділок. У суботу ми розкрили справу про духа, який врятував кота ціною свого життя. З кожним днем я дізнавалася про містику щось нове та цікаве. Що ж буде сьогодні?

Тепер після школи я прийшла до університету. Так незвично, що після школи мені є куди піти.

Я підійшла до дверей нашого кабінету й зайшла всередину. Блін, я забула постукати. Сподіваюся, вони не звертають на таке уваги й нормально відреагують. Але всередині я не побачила нікого знайомого - тільки якусь дівчину в окулярах, яка щось читала в нотатнику.

- Привіт… - тихо сказала я.

Вона повернулася до мене, оглянула й знову відвернулася. А я ніяково підійшла до дивану й сіла навпроти неї. Вона якимось дивним поглядом переводила очі то на мене, то на нотатник.

У неї було світло-каштанове волосся, розпущене й акуратно вкладене. Зелені очі з довгими віями та світло-рожева, майже тілесного кольору помада. Вона була одягнена в білу сорочку, у кишені якої стирчала ручка, а також у гарну спідницю з вишитими квіточками. Під нею були чорні колготи. Яка вона гарна… Виходить, вона теж детектив?

Я згадала імена всіх, хто був у цій групі, і зрозуміла, що ще не зустрічалася з Костею та Аліною. Схоже, це вона.

- Я Олеся… - я їй посміхнулася.

- Знаю. Аліна, - коротко відповіла вона. І що тепер казати? Зазвичай за мене починають розмову, але вона, схоже, не хоче зі мною говорити?

- О, привіт, дівчата… Кхе-кхе… - Карина вийшла з сусідньої кімнати, закутана в ковдру. Вигляд у неї був дуже поганий, хоча навіть так вона прикривала своє око. - Вибачайте, я захворіла, тому сьогодні інші збираються у директора. Вам, походу, про це не сказали… От Олег… Кхе-кхе.

- Зрозуміла, - знову коротко відповіла Аліна, встала, сховала свій нотатник у кишеню сорочки й вийшла з кімнати.

- Добре. Одужуй швидше, - я хотіла підійти до неї, але вона відступила.

- Вибачай, не хочу, щоб і ти захворіла. Ти біжи, там начебто якась справа, а я буду відпочивати у себе, - і Карина сховалася в тій кімнаті.

Я вийшла з кабінету і… зрозуміла, що забула, де знаходиться кабінет директора. Але встигла помітити край спідниці Аліни, коли вона завертала за кут, і швидко пішла за нею.

Виходить, Карина живе в цьому кабінеті? Хоча… так, там якраз стоять холодильник і плита, а та маленька кімната - мабуть, її спальня… Скільки вона вже так живе?..

Нарешті я дійшла. Аліна вже зайшла всередину, але біля кабінету стояла ще одна дівчина, чи точніше дух - Оля. Я підійшла до неї, вона посміхнулася мені, а я не одразу зрозуміла, що робити, тому ніяково посміхнулася у відповідь і, швидко постукавши, зайшла всередину. Там уже були всі з групи та директор.

- О, Олеся, доброго дня. Не хвилюйся, заходь, ти ж усе-таки член цієї детективної компанії, - директор ввічливо посміхався.

- Доброго дня, - я підійшла до групи. Вони привіталися зі мною, а Марина навіть обійняла.

- Перейду одразу до справи. Сьогодні зранку сталося вбивство. Тіло знайшли біля річки.

- Хіба це не міліція має розслідувати? - перебила його Аліна. Я здивовано подивилася на неї.

- Саме так. Вони вже збиралися почати розслідування, але з’ясувалося, що в тілі повністю відсутня кров. Жодної краплі.

- Це вампір? - тепер Марина перебила директора.

- Взагалі-то не лише вампіри можуть залишити жертву без крові, - виправив її Олег.

- Тому, Олег, ти й вирушиш на річку, щоб усе обстежити. Звісно, Олеся піде з тобою.

- Оу… ну добре.

- А можна з ними?! - Марина одразу підскочила й підняла руку.

- Мені розповіли, що ти допомогла їм у суботу, але для тебе є інше завдання разом з Ігорем.

Ми почули тихі оплески - це була Оля, яка визирала з-за стіни. Але щойно Олег повернувся в її бік, вона одразу сховалася.

- Теж вбивство? - тепер і Ігор заговорив.

- Дізнаєтесь, - директор посміхнувся. - Олег і Олеся, з вами також піде Аліна.

- Добре, я з нею ще не працював, - радісно сказав Олег. Аліна ж лише відвела погляд і промовчала. - Ну тоді ми йдемо. Там біля тіла буде Коля?

- Звичайно. Так, Ігоре, Марино та Олю, підійдіть до мене.

І от ми вийшли з кабінету, а Оля якраз залетіла всередину. Я озирнулася й побачила, як директор почав щось їм розповідати, а потім повернулася до Аліни. Вона виглядала так, ніби їй це не дуже подобається.

***

Вбивство сталося на набережній біля головної вулиці міста, а університет знаходиться майже на його околиці, тому ми сіли на маршрутку, щоб доїхати до місця. У принципі, це було швидко, адже місто у нас не дуже велике - вже десь за двадцять п’ять хвилин ми були на місці.

Можна було помітити міліціонерів і їхні машини, які ніби просто чогось або когось чекали.

- О, Олег! Іди сюди.

Набережна була не повністю викладена каменем - значну її частину займали дерева, кущі й трава. Саме звідти Олега покликала якась людина.

- Вітаю! - голосно сказав Олег до нього, а потім повернувся до нас. - Не хвилюйтеся, це друг директора, а також міліціонер, який розбирається в містиці.

Ми підійшли до нього. Це був чоловік років сорока: трохи повний, із короткою зачіскою, у міліцейській формі. Але мене одразу вдарив у ніс різкий запах, який перебивав навіть аромат дерев після дощу. Тоді я помітила поруч щось накрите тканиною - схоже, це було тіло, і запах ішов саме звідти.

- Хм, нові обличчя? Думав, ти з Кариною прийдеш. Я Миколай Володимирович, але краще називайте мене Колею.

- Оу… добре. Я Олеся.

- Аліна, - коротко відповіла вона.

- Олег, показувати тіло? - Коля спочатку сказав це вголос, а потім нахилився ближче й тихо додав: - Вони раніше бачили тіла? Бо вигляд там… не дуже «приємний».