5. Легенда комп'ютерного клуба

Вийшовши з маршрутки, я вже на автоматі запалив цигарку. Та в ту ж мить сильний вітер загасив її… Ну, так би сказали звичайні люди.

— Та що ж тобі не подобається в цигарках?

Я спробував підпалити її знову, але не зміг. Цьому завадила рука Олі, яка була духом і моїм артефактом. Вона надула щоки. Якби могла говорити, то напевно вже читала б мені лекцію про їхню шкідливість.

— О! Ігор та Оля! Ви вже тут!

Ми обернулися на голос хлопця, і поки Оля не дивилася, я все ж встиг зробити затяжку.

— Привіт, Олеже.

Коли він підійшов ближче, ми обмінялися рукостисканням.

— Двох літрів вистачить?

Олег відкрив сумку, показавши велику пляшку розливного пива.

— З головою вистачить. Головне, щоб із твого ларька.

— Не хвилюйся, тітка Люда пам’ятає, що це твоє улюблене.

— Хах, давно не був у твоєму дворі…

На мене накотила хвиля ностальгії. Я згадав, як Олег купував нам пиво, коли нам було лише по сімнадцять, а він уже був повнолітнім. Хоча насправді це було не так вже й давно.

— Так чому ми йдемо в інший комп’ютерний клуб? Я до старого звик.

Ми йшли маршрутом, який знав тільки я.

— Ну слухай, за ті кілька місяців, що ми не ходили туди, з’явився новий адміністратор і навів якісь дивні правила.

— Та невже! — голос Олега аж здригнувся. — Там тепер не можна пити пиво?!

— І приходити з чипсами.

Я добив його остаточно.

— У новому клубі хоч не все так погано?

— Та це взагалі скарб. Хоч на гривню дорожче, зате навіть тарілку для чипсів дають.

Олег і Оля одночасно дивно смикнулися. Вони обидва любили цей снек.

— А магазин поруч є якийсь? Бо чипсів я по дорозі не взяв.

— Не хвилюйся, прямо над клубом, у тій же будівлі. Мені там ще банку «Чернігівського» взяти і цига… Ай! Ай! Ай!

Оля смикнула мене за волосся, а Олег лише посміявся з мене.

Далі ми йшли вже без поспіху до клубу, обговорюючи, що сталося за цей тиждень.

— Ти не проти, що я розповів Олесі про Олю? — спитав Олег.

Я на мить замислився, чи взагалі мене це зачіпає.

— Та все нормально. Напевно, так навіть краще. Бо не хочеться пояснювати про неї кожному окремо.

— Фух, а то я вже думав, що вийшло негарно з мого боку. Але вона така допитлива!

— Новенькі цього року всі якісь особливі, — вирішив я підтримати тему.

— Це точно! Я тепер зрозумів, про що ти казав, коли згадував Марину.

— Щось уже сталося? — я трохи не розумів, до чого він веде.

— Так. Вчора, так би мовити, я, Марина та Олеся були на справі. Хоча спочатку просто планували прогулятися.

— Ого. А я вчора відсипався.

Ми з Олегом посміялися.

— І Марина не дозволила тобі знищити духа?

— Повністю вгадав. І, як не дивно, вона мала рацію.

І тоді Олег розповів мені про їхню вчорашню справу. Ми з Олею слухали, відкривши роти від несподіваної розв’язки.

— Я здивований, що Олеся швидше за тебе розгадала справу.

— Та я б, напевно, і не розгадав. Навряд чи зміг би пов’язати кота й духа в одну історію.

— Зате як до всього прив’язувати розлад особистості, то ти перший!

— Це ж геніальний плоттвіст для будь-якої справи! — він аж загорівся. — Тому я впевнений: коли нам трапиться щось по-справжньому дивне, ми одразу це вирішимо. Бо я знову думатиму про розлад особистості!

— Усе ще чекаю на таку справу…

***

— Ну це капець як рано вже темніє! — здивовано сказав Олег, коли ми вийшли з магазину.

— Минулого року ти теж так казав.

— І наступного казатиму!

З такими словами ми зайшли до комп’ютерного клубу, що ховався в підвалі будівлі. Спустившись сходами, праворуч побачили стіл адміністратора. Людина за ним не одразу нас помітила.

— Йоу, — привітався я, підходячи ближче.

— О, Ігорьок, як життя?

Хлопець із короткою борідкою, якому було десь за двадцять п’ять, упізнав мене. Я почав ходити сюди лише місяць тому, а мене вже запам’ятали.

— Та все нормально. Як і казав, друга привів із собою, — я кивнув у бік Олега.

— Хах, бачу. Нам тільки вигідніше. Тож не відволікаю вас, хлопці.

Ми скинулися по чотири гривні за дві години й пішли займати комп’ютери.

Тут було приблизно двадцять комп’ютерів, усі чорно-сірі, з плоскими квадратними моніторами. Чорні стільці, тканина на яких уже почала рватися, все ж залишалися напрочуд зручними. Ну і, звісно, дерев’яні перегородки між комп’ютерами, що створювали ілюзію особистого простору.