3. Книга містики

І от пролунав дзвоник. На сьогодні уроки закінчилися, і я нарешті можу йти до університету. Так дивно усвідомлювати, що тепер у мене справді є куди йти після школи… Цікаво, між Олегом і Кариною вже все добре? Чи не буду я там зайвою?

Я підвелася з-за парти й рушила до виходу з кабінету, але за спиною почула сміх дівчат. Їхній сміх не змінився роками — все такий же гидкий. І знову він був спрямований на мене.

Але тепер я змінююся. І можу більше не терпіти такого ставлення. Мої кулаки стиснулися. Я обернулася й зробила крок у їхній бік… А потім різко розвернулася й вибігла з класу. Боже, я не хочу знову чути їхній сміх. Не через це.

Все ж таки я ще не настільки змінилася. Але рано чи пізно це станеться. Станеться ж, правда? Йомайо… Олег узагалі може сказати будь-що. Іноді здається, що він спершу говорить, а вже потім думає. А Карина… вона просто впевнена в собі.

Хоча, якщо чесно, мені просто добре з ними. Вони добрі. І з ними значно приємніше, ніж із тими дівчатами…

— Ось, це речі вашого чоловіка.

Від моїх думок мене відволік голос директора школи. Я проходила повз і побачила, як він передавав коробку якійсь жінці. Її обличчя було втомленим, очі почервонілі — видно, що вона довго плакала.

— Я щиро співчуваю вам. Для нас це також велика втрата. Роман Олексійович був дуже добрим учителем.

— Дякую… — у її голосі звучав смуток. — Щиро дякую… Е?..

— Вибачте, — не знаю чому, але я зупинилася й підійшла до неї. — Роман Олексійович… він…

Мій голос тремтів. Але це було важливо. Я зібрала всю свою сміливість.

— Він вірив у мене. Допомагав. І був дуже добрим до мене. Я… я його дуже поважаю…

Сльози самі покотилися з очей.

— Дякую… Ти ж Олеся? — вона дивилася на мене крізь сльози. — Рома розповідав про тебе.

Вона обійняла мене.

— Я щаслива, що хтось прийняв його доброту і несе її далі…

Я почула її схлипування і ледь не розплакалася сама, але стрималася. Мені не можна плакати… Хоча тепер я вже можу.

Але саме через ці сльози й помер мій учитель. Це я винна в його смерті. І я не можу їй про це сказати.

***

Батько… Вихователька з дитбудинку… Та вчитель… Я винувата в їхніх смертях.

Хоч у мені тепер і немає духа, і плакати я можу, але від цього не легше. Все одно не зникає відчуття, що через мене відбувається щось погане.

Особливо вчора. Олег і Карина посварилися, і частково — через мене. Через моє прокляття Олег ледь не помер, і саме через це Карина так сильно на нього злилася.

І тоді я подумала, що, можливо, мені варто піти від них. Не заходити до університету, на сходи якого я вже дивилася. Бо знову через мене може статися щось погане… Тому я розвернулася й хотіла просто піти.

Та раптом помітила під ногами щось намальоване крейдою — лінії, квадрати, дивні фігури. Схоже, нещодавно тут проходив якийсь захід чи подія. Невже в університеті таке теж буває?

Це нагадало мені ритуал. Я мимоволі доторкнулася до кишені, де лежала крейда. Посміхнулася, згадавши, як після школи кілька годин малювала на асфальті, намагаючись довести ритуал до ідеалу, щоб привид не міг перетнути лінію.

— Мені це подобається… — я й не помітила, як сказала це вголос.

Я хочу навчитися ще чомусь новому. Бути містичним детективом — це ж круто. І якщо я навчуся, то зможу не допустити в майбутньому таких трагедій, як та, що сталася з Романом Олексійовичем.

І тепер я знову повернулася до університету й зайшла всередину.

Людей було небагато — навчальний день уже закінчився, і всі розходилися.

Олег казав, що їхній кабінет на третьому поверсі, тож я піднялася туди. У коридорі стояло кілька людей, і ніхто не звертав на мене уваги. Напевно, ніхто, окрім однієї дівчини.

Я йшла повільно, розглядаючи таблички на дверях, але не знала, як саме має називатися потрібний кабінет. Ну звісно ж, на дверях не буде написано: «Кабінет містичних детективів».

Я розвернулася назад, і мій погляд упав на ту саму дівчину. Вона стояла, притулившись вухом до стіни, наче намагалася щось почути крізь неї.

Пройшла повз, та відчула щось дивне, коли глянула на цю стіну. Неприємне, холодне відчуття ковзнуло десь усередині.

— Гей, зачекай…

Дівчина раптом окликнула мене й підійшла ближче.

У неї була коротка каштанова зачіска й блакитні, майже сірі очі, які уважно мене розглядали. У вухах — сережки у формі зірочок. Джинсова куртка й червоний светр робили її дуже стильною, а чорні довгі штани завершували образ. Вона виглядала… круто.

— Га… Ти мені? — перепитала я, хоча була впевнена, що вона звертається до когось іншого.

— Руда та з косичками! Це ж точно Олеся! Наша новенька в компанії!

Вона широко посміхнулася. Я кивнула, і вона тут же почала розглядати мене з голови до ніг.

— Вау, який у тебе гарний сарафанчик! Ой, забула! Я ж Марина. Я теж тут новенька. Ну, як новенька… Я ж першокурсниця, тому новенька. І в містичних детективах теж новенька. Тобто я поступила на перший курс і одразу стала містичним детективом. Бо мене сюди запросили. Ну, я ж містик. От якось так.