2. Самозаймання серця

- Тут точно нема містики.

Я поклала на стіл фотографії з обгорілим будинком. На столі лежали й інші знімки зі згорілим інтер’єром. Тут було все: меблі, одяг, техніка, іграшки… Навіть скелети. Але одного не було.

- І на цій немає містики. Виходить, у цьому винні люди?

Тепер мої руки були порожні.

Я відвела погляд від фотографій і подивилась на хлопця переді мною. Чорне кучеряве волосся, карі очі, сховані за окулярами у формі півмісяця. Світло з вікна підкреслювало його трохи смагляву шкіру. Довге чорне пальто й синій светр під ним, що закривав шию, завершували його стиль. Він часто мене дивує, але зараз я сердита на нього, і не лише через його посмішку. Це Олег, студент третього курсу і, по суті, лідер нашої містичної групи.

- Хм… думаю, що так. Загалом директор нам не довіряє справи, в яких не впевнений, чи є містика, тож я зараз піду і повідомлю.

На його обличчі з’явилася тінь смутку.

- А якби містика була, ти б нікому не сказав і сам пішов розкривати справу?

Я похмуро на нього глянула, а він удав переляк.

- Та ти чого… Тоді я пішов і не хви…

- Пошвидше, якщо можеш.

Він навіть не встиг договорити, як я його перебила.

Олег швидко зібрав фотографії і вже майже вислизнув у двері. Я зробила вигляд, що дивлюся у вікно.

- Ти все ще ображена, Карина? - спитав він, відчиняючи двері.

- Фрр! Звичайно! Ти ще питаєш!? - Я вже майже підвелася зі злості, коли він швидко вискочив за двері. - Дурень…

Але одну фотографію він забув забрати. Я взяла її й подивилась: на ній був зображений плюшевий ведмедик, повністю згорілий, лише одне його око вціліло. Після цього я торкнулась свого правого ока, а тоді сховала його під волоссям. Навіть наодинці мені так комфортніше.

- Треба буде віднести цю фотографію директору… пізніше, коли Олег уже піде. - Так не хочу його бачити…

Хоч основні пари вже закінчились, університет жив ще кілька годин. Дехто доучувався, дехто біг до викладачів, хтось просто сидів і розмовляв. А я з кабінету дивилась у вікно: хтось виходив з корпусу, інші обіймалися, а дехто курив…

Раптом у двері постукали, і зайшов хлопець. Каштанове волосся, джинси з дірками. Одразу зрозуміла, що це не Олег, і на душі стало трохи легше.

- Привіт, Ігоре. Це ж спільний кабінет, можеш не стукати, - я повернулась до нього.

- Все ж таки… ти тут часто сидиш. Вибач, я сумку забув.

Він швидко схопив сумку й вискочив, я навіть Олю не встигла побачити. Часто опиняюсь у такому становищі.

Я знову повернулась до вікна. Побачила знайоме кучеряве темне волосся і одразу зрозуміла, що то Олег. Йде додому чи знову в пригоди? Якщо друге - і якщо знову ледь живим повернеться - ніколи не пробачу. Я стиснула кулак, а тоді помітила, що все ще тримаю фотографію.

- Сподіваюсь, директор не образиться. - З мене вирвався важкий видих.

Через деякий час я все ж вийшла з кабінету. Людей уже не було - вечір. Тихими коридорами я йшла до кабінету директора. Світло горіло не всюди, а сонце надворі якраз заходило, через що коридори здавалися зовсім інакшими. Хоча тепер різниці майже не відчуваю, не так, як у перші рази.

- Можна? - я кілька разів постукала у двері.

- Так, Карина, заходь!

За столом сидів наш директор, Олександр Іванович, перебираючи якісь папери. Щетина й трохи довша зачіска, як завжди, надавали йому вигляду такого собі молодого керівника, який не надто женеться за офіційністю.

- Щось трапилось? Справу знайшла? - він усміхнувся, підписуючи черговий документ.

- Та ні, Олег просто забув одну фотографію того згорілого будинку.

- Ааа! А я йому ще казав, що було десять фотографій, а він мені дев’ять. Уже подумав, що собі залишив. - Директор зиркнув на стелю. - Не дуже вийшло… ну, думаю, він звик. Поклади її на стіл.

- Так, добре. - Я не стримала легку усмішку. Його сарказм щодо Олега зовсім не професійний, зате напрочуд влучний.

Я підійшла до столу, поклала перед директором фотографію й уже зібралася виходити.

- До речі, домовився, що завтра зранку до нас Олеся прийде, - раптово заговорив Олександр Іванович.

- Олеся? Та, яка прокляла Олега? - Саме через цю подію я й злюся на нього.

- Фактично це була не вона…

Дух ненародженої сестри, що жив у ній. Дуже схоже на одну ситуацію, подумала я про себе.

- І тому я хочу, щоб ти з нею познайомилась. Не думаю, що варто одразу пускати її до всієї групи.

- Так, я зрозуміла… Це логічно… Хоча такі, як ми, мають триматися разом… - останні слова я сказала майже пошепки.

- Карина, все добре? - він підняв голову й поглянув на мене одним оком, як і я на нього своїм одним оком.

- Так, все добре. Я тоді піду до себе. А ви сьогодні допізна?

Від цієї відповіді залежало, чи буду сьогодні менш самотньою, чи як завжди.