1. Плач проклятих очей

Чи вірите ви у випадкові зустрічі, які можуть змінити долю? Я завжди в це вірив, адже бачив більше, ніж звичайні люди. І саме тому я знав, що буде така зустріч, яка змінить моє життя, життя інших і головне - життя тієї людини, яку я зустріну.

Це трапилося в ту мить, коли я поглянув у її очі. Це змінило всю нашу долю. Тому що її очі плакали. А їхній колір був помаранчевим. З цього й починається наше занурення у світ містики.

***

- Грха! Фух… Туалет університету… Ахаха… Ніколи не думав, що в ньому буду блювати.

Як тільки я закінчив свої справи, почув звук дверей. Я вже подумав, що зайшов викладач, а то ще гірше - якийсь студент, який чув, що я тут блюю, і зараз покличе інших, щоб посміялися з мене. Але, на щастя, це виявився мій друг Ігор.

- Раночку тобі! - привітався я у той момент, коли вмивав своє обличчя.

- Олег, невже тебе прокляли? - тремтячим голосом спитав мій друг.

Ех, навіть не привітався. Без окулярів я не бачив його виразу обличчя, і коли одягнув, то побачив страх та занепокоєння. Рідко його таким побачиш, бо зазвичай він спокійний і серйозний, а овальна форма його обличчя це підкреслює. Йому дуже личить зачіска “штори”, як казав наш спільний друг Костя. Я посміхнувся - ну така ж смішна назва. А ще світло-каштанове волосся підкреслює його стиль, який складався з чорної толстовки та рваних джинсів. Не знаю, як йому не холодно - вже листопад. А блакитні очі точно роблять його номером один серед дівчат його групи. Особливо ці мішки під очима.

- Ну, вчорашній йогурт точно не був отруйним, - я посміявся, але погляд Ігоря не змінився. Треба й мені бути серйозним. - В аудиторії на мене вже летів один привид, та й от зараз у коридорі напав один, а потім почалася нудота…

- Усі ознаки прокляття… - закінчив він за мене, а потім продовжив: - Та й Оля літала поруч з цим місцем і вже зупинила одного привида.

- А я-то думаю, чого мені ніхто не заважав очищатися. Та й добре, що вона сюди не залітала.

- Ладно, виходить, не дарма я це приніс.

З кишені толстовки мій друг дістав жовту кульбабу та ступку. Ми обмінялися поглядами, і Ігор почав розтирати квітку, а я дістав свій ніж із куртки й перевіряв його гостроту.

- Ти знаєш, хто міг тебе проклясти? - Він передав мені ступку з порошком. Тепер моя черга завершувати це зілля.

- Ну, є в мене одна думка… - я закусив губу, очікуючи біль від надрізу. Через кілька секунд краплі крові впали в посудину. - Їду я в маршрутці у наш чудовий унік, і заходить на зупинці одна дівчина. Я б її й не помітив, якби не почув всхлип, коли вона проходила повз. Тоді я подивився на неї й бачив, що вона прикривала очі руками, але в той самий момент, здається, побачив її очі… - Ступку з порошком і моєю кров’ю я поставив під кран, у неї полилася гаряча вода, і я почав перемішувати. - Її очі… Мені здалося, вони були помаранчевими. Але це був мить - і все, вона пройшла…

- І ти думаєш, це вона? - каштановолосий хлопець здивовано глянув на мене.

- Не знаю, але скоро я це дізнаюсь.

Зі ступки піднявся невеликий димок, що виходив з вбиральні. Він і приведе мене до людини, яка мене прокляла. Смішно, що ритуал прокляття - один із найскладніших, а це зілля так легко робиться.

- Я піду з тобою! - я вже рушив до дверей, але почув упевнений тон мого друга.

- Ігор, ми це обговорювали, - цими словами я зруйнував його тон, і далі він заговорив тихо:

- Добре… Але я передам директору. - Я стиснув кулак. - Через годину.

- Як добре, що ми розуміємо одне одного.

І я вийшов із кімнати та попрямував за димком. Вибач, Ігорю, але я не дам нікому з вас іти на зустріч із людиною, яка може проклясти просто поглядом. Я не можу наражати вас на таку небезпеку.

***

Навколо себе я відчував усі тонкощі природи листопада. Засохлий лист дерева був мною роздавлений, а дерева майже повністю були голі, відкриваючи сіре небо. Хмари кажуть, що дощу не буде, але хто їх знає - чи не змінять свою думку через кілька хвилин…

По дорозі на мене нападали привиди та духи, одні з найбезпечніших містичних істот, але тепер вони хочуть моєї смерті. Поки що добре, що прокляття ще на початковому рівні, і мені не стає настільки зле…

Я йшов за димком. Звісно, він не постійний: іноді звертав на одну вулицю, а потім повертався на основну.

- Та ні, він же, коли знаходить місце, з якого почав іти проклятник, починає повторювати його рухи.

Виходить, сам проклинач не розумів, куди йому йти, чи просто спеціально заплутував сліди?

І через деякий час я побачив, як дим зайшов у недобудовану багатоповерхівку. Після дев’яностих таких будівель лишилося дуже багато: хтось починав проєкт, відмивав гроші, а на будівництво вже не вистачало.

- Що робити, якщо ця людина тут не одна? - Хах, ті самі розумні думки приходять в останній момент. - Ну… Час розкрити цю справу!

Сходи привели мене на дах. Саме тут дим починав розчинятися. На краю даху сиділа людина. Зі спини я бачив руде волосся, зібране у дві коси. А вдягнена вона була в коричневий сарафан чи плаття. Виходить, це та сама з маршрутки.