Мракобісся: початок. Розділ 10

Маша, поки він відвернувся, навіщось увійшла до кімнати й почала розглядати жінку, яка непрохано прийшла і стояла біля шафи.

— Хм ... — вона задумливо водила тонкими музичними пальчиками по підборіддю. — Ну, і що в ній особливого? — Маша обійшла жінку навколо, зупинилася, смикнула грайливо її за край брудної спідниці й відскочила вбік, тихо хихикаючи.

— Припини зараз же! — шикнув на неї Михаїл і смикнув за руку, відтягуючи від наляканої до смерті жінки. — Людина — не іграшка! Ніколи не смій гратися! Для тебе це просто забава, а вона збожеволіти може!

— Ну і що?

— Маленька… — спокійно сказав він, виразно вимовляючи кожне слово. — Зіпсована… Погань…

— А!

— Ніколи не смій так робити — і крапка!

Цього разу вона беззаперечно послухалася його. Можливо, просто тому, що в цей момент вона вперше бачила його настільки серйозним та сердитим. Але від питання втриматися все ж таки не змогла, інакше це була б не Маша.

— Невже вона для тебе важливіша, ніж?

— Ніж?

— Ніж наша спільна справа!

Він подивився на неї з жалем і відповів спокійно, наче примиряючись з нею такою:

— Вона відтепер і є нашою спільною справою.

Його спокій злякав Марію навіть більше, ніж уся ситуація, в якій вони опинилися з її вини, ніж можливе покарання начальства. Вона раптом чітко усвідомила, що він не просто упокорився, а ніби «списав» її. Просто перестав сприймати. Щось між ними, що їх і тримало разом, тепер зруйноване. І вона поклялася собі це відновити, не до кінця усвідомлюючи, чому потребує цього і чи потребує взагалі.

Жінка з широко розплющеними від жаху очима озиралася навкруги у пошуках сама не знаючи чого.

— Господи, — тихо молилася вона, потроху тверезіючи. — Обіцяю, що стану старанною парафіянкою храму. Обіцяю, що молитимуся вечорами. Тільки не зводь мене з розуму. Я лише слабка жінка… Хочеш, я в монастир піду? — питала вона, крутячись навколо своєї осі.

— Та хто ж тебе таку візьме? — цинічно сказала Марія, схрещуючи на грудях руки й зневажливо дивлячись на жінку, що молилася.

— Навіть я таким не був ніколи, — тихо сказав Михаїл, дивлячись на Машу.

Вона вийшла на кухню, по дорозі прихопивши з собою пляшку зі спиртним, з якою прийшла до цієї квартири незнайома жінка.

Михаїл сів на краєчок дивана, через що покривало трохи прим'ялося. Скрипнули ніжки ліжка. Жінка різко обернулася. Михаїл цикнув на свою необачність. Жінка виглядала жалюгідно в цей момент, але щось у її очах змушувало співчувати їй, вірити в її добрі наміри. Бездонні, зелені, вони ніби проходили крізь її тіло, показуючи серце всім, хто «опустився» поглянути їй у вічі. Глибокі, вони здавалися джерелом невичерпної мудрості.

І тут вона побачила Георгія. Хотіла тихо пройти повз, вирішивши, що він спить. Але затрималася. Щось насторожило її. Вона підійшла впритул до Жори. Жора, який боязко сидів у шафі, випростався з цікавістю. Вона акуратно намацала пульс, пробурмотіла собі під ніс, нахилилася, щоб послухати серце. Ахнула:

— Жмурик! — і злякано відійшла від ліжка на кілька кроків, глянула на двері.

Прочитавши її думки, розуміючи, що зараз ніяк не можна її відпускати, Михаїл кинувся до рук Жори й поворушив одним з пальців.

— Ну навіщо, — подумала жінка вголос, цілком тверезіючи, помітивши слабкий рух руки Жори. — Господи, ти привів мене до цього дому? — вона несміливо підійшла до ліжка хворого. — Воістину шляхи Господні несповідні…

Ось тепер Михаїл поступово дійшов до такого ж цинізму, який зневажав у Марії кілька хвилин тому. Він завжди вважав, що хто б у що не вірив, віра не повинна бути сліпою. А те, що він зараз споглядав, легко можна було назвати побожністю, яку він теж зневажав.

Тим часом жінка відійшла від шафи, і Михайлу довелося передислокуватися, щоб не бути поміченим Георгієм, який сидів у шафі.

Жора і собі тепер шалено хотів вибратися з укриття, але боявся злякати жінку, що стояла біля його ліжка і дивилася на нього так, наче він — усе її життя. Він упивався в неї поглядом з подякою, на яку здатні лише собаки. Бездомні, нікому не потрібні, всіма за цю саму непотрібність зневажені собаки, яких хтось, проходячи повз, випадково просто за вухом почухав. І здається, ніби спеціально. Начебто ти став на секунду потрібен хоч комусь, і байдуже кому. Ось так і Георгій розривався між сліпим бажанням вискочити з шафи й дякувати, дякувати за секунду теплого погляду, зверненого особисто до нього, і страхом втратити її налякавши.

Михаїл увійшов до кухні, шукаючи Марію:

— Ти стала більш розв’язною...

— Ти зробив мене такою.