Мракобісся: початок. Розділ 4

Георгій кілька хвилин розгублено дивився на порожнечу. Ось був перед ним цілком реальний чоловік — і немає його. Так і з глузду з'їхати недовго.

Чи не міг я вигадати собі цю подію, щоб хоч якось розфарбувати самотні будні? З іншого боку, чому моя підсвідомість почала робити це саме тепер, а не значно раніше? Ні, цього не може бути. Та й фантазія у мене не така яскрава. Тоді хто це був? Невже сам?.. І знову ж таки, чому зараз, коли я й справді давно перестав його звати?

А якщо я дозволю собі остаточно збожеволіти і й в це повірити? Квітка бажань могла бути справжньою чи тільки майстерно створений міраж гостя, моєї свідомості?

Краєм ока Жора вловив неясний рух, який відвернув його від роздумів. Метелик пурхав перед ним, виробляючи в повітрі такі піруети, що голова йшла обертом. Цілий калейдоскоп, а не метелик!

Він придивився до нього уважніше. Параноя...

— Врятував ти мене чи занапастив? — пошепки запитав він сам себе, не розраховуючи ні на яку відповідь. Тому що відповідати йому не було кому.

Так він думав доти, доки не опинився раптово у своєрідному звуковому коконі — звідусіль до нього долітали відгомони чарівної мелодії. Жора шалено затряс головою, відганяючи чергове наслання. Але звучання не переривалося.

Метелик граційно приземлився на стілець навпроти його улюбленого крісла. Він на мить стомлено прикрив очі. Знову глянув на стілець і зомлів, зовні нічим не видавши здивування, — на обличчі незмінно залишалася маска втоми, що намертво приліпилася до нього. Широко відкритими синіми очима на нього дивилася з цікавістю юна чарівниця, яка скромно склала руки на колінах. Від цього погляду всередині в нього все вирувало.

Дивна річ, вона не викликала в ньому чоловічого інтересу. Хоча він не вважав себе ченцем, але давно заборонив собі погляди на жінок. Хіба тільки крадькома. І то — з естетичних міркувань. Як і раніше, боявся залишитися біля розбитого корита в найнесподіваніший момент.

Але тут було щось зовсім інше. Її напрочуд теплий для блакитних очей погляд у буквальному значенні, якщо тільки таке можливо, проникав усередину. Одночасно і зігрівав його, і холодив, розбурхував, змушуючи відчувати провину. Він і сам не міг би сказати, у чому саме почувався винним, але почуття було досить яскравим.

 — Господи, — важко зітхнув чоловік. — Що ж це за день відвідин?

 — Я скоро піду… — зніяковіло прошепотіла вона, відводячи погляд.

І знову це почуття. От стало легше, зникла вина, але й стало холодно, наче сонце зникло за хмарами.

— Та робіть, що хочете всі! Я втомився, я хочу відпочити… — він сів на краєчок крісла, повільно занурюючись у дрімоту.

— Ні-ні, вам зараз ніяк не можна спати! — щебетала красуня, гладячи його по обличчю. Вона не зробила жодного кроку, але в одну мить опинилася поряд з ним.

— Чому? — сонно спитав Георгій.

— Якщо ви зараз заснете, він забере вас, і я вже ніяк не зможу допомогти вам.

— Хто забере?

— Диявол. Руками того, хто до вас приходив щойно.

— А хіба це був не Диявол особисто?

 — Що ви! — усміхнулося марево. — Він ніколи сам не приходить. Він має вірного помічника. Він подібний до нього, але це не він. А сам він не приходить ні до кого.

— Як Господь?

— Як ви можете порівнювати! — обурилася дівчина.

— Але якщо це очевидна схожість! Чому я не можу сказати про це? Адже всі священники кажуть, що Бога ніхто не може побачити. Чому Він ховається від людей? Чи він ховається лише від священників? Чому я не можу сказати про це?

— Тому, що цим ви можете образити Бога!

— А якщо я про це подумаю, але не скажу, то він, значить, не образиться? На мою думку, це дуже явне лицемірство, ви не знаходите?

— Це все не нашого розуму справа, я думаю...

 — Але ж для чогось нам цей розум дано! Якщо не для того, щоб думати, то для чого? І потім він обіцяв повернутися! І коли він повернеться, я піду з ним!

 — Та розплющте ж очі! Він не прийде! Він приходив за вашою душею!

— Тоді ви самі собі суперечите, чарівне створіння. Якщо він приходив за чимось, що не отримав, то неодмінно повернеться, щоб таки це забрати.

• Не тепер, — ухильно відповіла вона, відходячи на кілька кроків від крісла.

Дистанція між ними допомогла Георгію зібратися з думками: «Дивні видіння якось дивно впливають на мене».

Жора вкотре запитав, чи може це все бути дійсністю? Або він заснув і сновидіння стало його королівською дорогою в несвідоме, де можливо все, а його душа настільки цінна, що за неї борються дві сили. От тільки, якщо з першою силою все зрозуміло, хто б її не демонстрував, то друга... Хто вона? — запитував чоловік, з цікавістю розглядаючи красуню, що стояла перед ним.

 — Чому не тепер? Вважаєте, йому можете перешкодити ви?

— Гадаю, ви можете завадити йому самі.

— Ваші відповіді приносять більше запитань, ніж ясності, — невдоволено пробурчав Георгій, зручніше вмощуючись в улюбленому кріслі. — І потім, він приніс мені паросток!

• А де ж він, ваш паросток?