Золота візитна картка

Я не чула його голос надто довго. Вивчила вздовж і впоперек щоденник моєї сестри, який він повернув. Як безтілесне створення взаємодіє з відчутними предметами, навіть не думаю. Не це головне. А те, що відповіді на його запитання я так і не знайшла. Минулої нашої розмови по телефону він запитав, навіщо ми дані один одному. І я ні про що інше не можу думати тепер. Але відповіді немає. Покрутила в руках золотисту візитну картку. Усміхнулася тепло. У день, коли вона потрапила до моїх рук, я мовчки давилася риданнями біля входу до храму. Не пустили у джинсах і без хустки.

Та ще й чиїсь хрестини були. Я тоді переживала смерть сестри, до якої запізнилася повернутись. Вона була сильною. Сильніше за мене. Сміливою. І трохи довірливою, звісно. Сильним людям це властиво. 

- Як же мене дратували ці жахливо щасливі обличчя молодих батьків, які виходили з храму, - розумію, що говорю це вже йому, набравши все ж таки заповітний номер, з якогось часу позначений у телефонній записнику як "Канцелярія". 

- Я теж сумував за нашими бесідами, - озивається мій крилатий оператор. 

Не знаю, коли це він став моїм. Але відчуття таке, ніби ми пов'язані невидимою, хоч і дуже міцною ниткою. Його голос звучить тепло, відгукується чимось рідним і ніжним у моїх грудях.

- Це не створить неприємностей? - несміливо питаю я, маючи на увазі мої недозволені дзвінки. 

Він сміється. 

– Давай сподіватися, що ні. 

І я сподіваюся. Розповідаю про все, на що звернула увагу у щоденнику сестри, нескінченно дякуючи йому за цей безцінний дар – можливість читати її записи, бути з нею. Хоча б посмертно. 

- Але зараз я раптом подумала про те, як зуміла додзвонитися тобі. 

- А хіба ти не?.. - здивовано питає янгол.

- Не що? – я витягуюсь у струнку, завмираючи біля вікна у своїй одинокій однокімнатній квартирці на останньому поверсі висотного будинку. 

- Зазвичай дзвінок відбувається ніби випадково, - шоковано пояснює співрозмовник. 

Я мовчу, споглядаючи помаранчевий захід сонця. Хочеться, щоб мене обійняли так само міцно, ніжно та дбайливо, як сонце щодня обіймає обрій. Вранці і ввечері. 

- Що означає випадково? - глухо перепитую я. - Звичайно, випадковості не випадкові, - пирхає він. - Але ж у Небесної канцелярії немає постійного номера. Людина додзвонюється в хвилини особливого розпачу та смутку, набравши когось із друзів. 

- У моєму випадку інакше, - задумливо вимовляю я.

Стрепенувшись, відходжу від вікна, усвідомивши, що ми підбираємось до якоїсь важливої ​​розгадки. 

– Я тримаю в руках золоту візитку. Мені дала її дівчина у храмі. Тут немає ні імені, ні посади, лише набір цифр. 

І доки я вимовляю ці слова, цифри прямо на моїх очах зникають, розчиняються на папері. 

- Нісенітниця якась, - вражено шепочу я, недовірливо крутячи в руках клаптик картону. - Номер зник... 

Мій оператор мовчить. 

- Ми побачимося, - пошепки, що збивається від захоплення, каже він. - Ти – моє нове завдання...