Мракобісся: початок. Розділ 15

Поки суть та справа, ангел, що прийшов на поклик Марії, встиг випаруватися, зникнути. Та не просто зникнути, а поспішав прямо до «небесної канцелярії», щоб усе доповісти, та в фарбах. Але біда: ніхто з них, навіть найближчі ангели, ніколи не бачили Його. А Його прохання, які не виконати не можна було, отримували письмово. Свої ж доповіді робили усно, просто вимовляючи вголос, цілком упевнені, що їх почули. Що не завжди було правдою, оскільки Він і без того впевнений, що розпорядження Його виконані беззаперечно.

— Що ти наробила? Рада? Горда собою? Резонансу суспільного захотілося?

— А якщо й так? — спокійно спитала вона.

— Що?!

— Ти ж чув. Все одно вони знають. Чи є сенс нам їм брехати? Ти ж далеко не дурний. Невже не зрозумів? Згадай, ти сказав, що щось не так… Мені здавалося, ти саме це й мав на увазі. А хіба ні? Адже, знаючи все, вони дозволили нам вважати, що не в курсі жоден з начальників. Значить?.. Виходить з цього, що навіщось їм все це треба не менше, ніж нам. Так що давай, припиняй істерику і вмикай мозок.

— Ти що, вирішила місцями зі мною помінятися, мізкоправ ти наш місцевий?

— Ні, просто, як ти сказав, трохи порозумнішала. А всі більш-менш кмітливі створіння розуміють, що істерики та нерви нічого не виправляють і нічим не допомагають, а лише відбирають дорогоцінний час, який можна було витратити на розв’язання конкретного питання, що не дає спокою на цей момент.

— Це ти зараз сказала?

— Та гаразд, я не така уже занедбана особина, як ти думав про мене. Погодься, чоловікові завжди приємно почуватися сильнішим за жінку, чорту — сильнішим за ангела. Доброта — не слабкість. Але наша сила має інший вигляд, і вам важко її зрозуміти. А мені подобається виглядати слабшою, бачити у всьому лише світле. Але це не означає, що так і є. Виглядати — не означає бути. Мабуть, настав час залишити «зону комфорту».

Михаїл усміхнувся ніжно і відвів погляд, щоб вона не помітила. 

«Завжди приємно, — подумав він, з трепетом дивлячись на Марію, — коли твої близькі розумнішають…»

— Щодо резонансу, не думаю, щоб ти сильно боявся громадської думки. Здається мені, ти знаєш, що громадська думка — це думка тих, чиїх переконань зазвичай не запитують.

— Кшиштоф Теодор Тепліц, здається?

— Він, рідний, він. Перед тим, як я пішла на це завдання, один із побратимів сказав, що Він відвідає мене незабаром особисто, чого ще ніхто не робив. Значить, когось про це повідомили. Можливо, вони заздалегідь знали про цю ситуацію і навіть самі її спланували. Якщо ж ні, то я доросла до дуже важливого для всіх рівня, стала іншою. Не вище, просто не такою, ніж інші. Якщо хтось запитає доказів моєї віри, я не зобов'язана їм відповідати. Нікому, окрім Нього Самого. Як це там кажуть? Якщо я маю говорити, хто я, це означає, що я ніхто. Так навіть герцогиня Віндзорська казала.

— Ти, припустимо, не герцогиня… І, до речі! Просто тобі на замітку. Справжньому чоловікові, будь він хоч ангелом, хоч чортом, не потрібно зображати слабкість. Це якби визнати, що сам він — нуль, якщо для порівняння йому потрібен хтось слабший, і він не здатний стати сильнішим поряд із сильною супутницею. Справжньому чоловікові потрібна справжня жінка.

— Тим краще!

— Не заводься, я зрозумів. Тобі захотілося відчути себе вагомим, це нормально. Було б ненормально, якби не хотілося, чи хотілося, але ти приховувала б це своє нешкідливе бажання. Це ще більший гріх.

— Невже? Знавець…

Марія присіла на краєчок табурета, обвела поглядом кухню й ахнула, згадавши про пляму на стелі.

— Ти що, виправляти нічого не збираєшся? Та жінка, вона ж увійде на кухню, а тут таке!

— Сліди магії у світі неможливо загладити магією.

— Це ти мені кажеш?

— Це я вголос розмірковую. Залишається тільки взяти й побілити стелю.

— Ти з глузду з'їхав?! Ти як собі це уявляєш?

— А не треба було дурниці творити. Я взагалі маю право кинути все — і розбирайся сама!

— Вибач…

— Пензель давай! Вибачити її…

— Не бурчи, — усміхнулася вона якось по-родинному і простягла йому пензель для побілки, що матеріалізувався з повітря.

Він нечутно посунув табурет під те місце на стелі, де красувалася чорна пляма, і змовницьки кивнув їй:

— Ти б на шухері постояла...

— Я б що?!

— Гхм!

— Іду! Там уже майже!

— Не те що люди, навіть ангели не змінюються, — буркнув він.

Марія цю репліку проігнорувала, зосередивши всю свою увагу на Георгієві, його тілі та тій жінці. Вона сиділа при ньому невідлучно. Здавалося, не відходячи навіть з природної потреби. Часто молилася. А він сидів біля неї й милувався нею. Так само невідлучно.

Марія озирнулася на Михайла, котрий старанно замазував чорні плями, а вони все одно проступали крізь побілку, і це хвилювало його.

— Йой, та ви прямо справжній чоловік!

— Ти б не іронізувала, а то зараз пензлик візьмеш і сама білитимеш! — добродушно відповів їй Михаїл, ховаючи усмішку.