Мракобісся: початок. Розділ 14

— Давай спершу припинимо боятися, — сказала вона, закочуючи манжети рукавів сукні.

— Ого! — шанобливо схилив він голову, але не втримався від коментаря: — Свіжа думка!

— Припини зараз же! У мене є ідея!

— Розкажеш?

— Ні поки що.

— Ось як?

— Ось так! — сказала вона і почала молитися.

— Гей! Ти що твориш?! Зараз же всі твої ангели прилетять!

— Саме так!

— А я, дурник, вирішив, що ти порозумнішала… — з сумом сказав він, а вона продовжила молитву.

І справді: через деякий час перед ними з'явився один з ангелів.

Маша замислилась. Увесь час очікування звісток від Михаїла вона молилася. Але ніхто не приходив, не озивався. Чим відрізняється та і ця молитва? Чому вона була впевнена, відчувала, що зараз вони неодмінно відгукнуться? Чи є в цьому подібність до молитов людей, одні з яких Бог чує і бере до уваги, а інші — ні?

— Як ти смієш! — вигукнув ангел, що прийшов, і змахнув рукою, спрямовуючи на Марію темно-синій промінь.

Михаїл, що стрімко відреагував, направив у відповідь яскраво-жовтий промінь. Два промені зустрілися на середині шляху, пролунав оглушливий звук вибуху, запахло димом, наче від багаття, а прямо над місцем зіткнення променів на стелі утворилася чорна пляма.

Михаїл, який виставив захисний купол, усім серцем сподівався, що пригода залишиться непоміченою хоча б Георгієм та його доглядальницею.

— Вгамуйся! — крикнув він ангелові, що прийшов на поклик Марії. — Ти що не бачиш, вона допомоги просить!

Марія посміхнулася ніжно, стоячи за його спиною, адже він захистив її.

— Вона? Допомоги?! Вона не має права не те що на допомогу, а навіть на прохання про допомогу! Відтепер вона, зрікаючись Бога, ні на що не має права!

— Навіть у Біблії сказано, що кожен має право на прощення, якщо воістину кається. Вона, я думаю, кається… — заперечив Михайло, намагаючись згладити ситуацію. 

Хоча це означало, що далі йому доведеться діяти одному, оскільки її, найімовірніше, заберуть, покарають, і, наче маленьку дівчинку, не випускатимуть гуляти з поганим хлопцем. Він хотів, щоб добре було насамперед їй. Отже, своїми бажаннями доведеться поступитися.

— Ти звідки про Біблію знаєш? — підозріло примружився ангел, що прийшов. — Ви ж навіть у руках тримати її не можете…

— Нісенітниця яка! Чорти ще й як можуть тримати її в руках. Тільки гидують через своє невігластво.

— А ти, значить, не гидуєш?

— А я допитливий дуже!

— Брехня!

— Так, ще один дитсадок моралі читати буде ... Маша, де ти там?

— Тут, — вона несміливо визирнула з-за його спини.

— Якщо «тут», то сама й пояснюй своїм колегам великі істини, про які сама нещодавно нічого не знала.

— Я думаю, цю розмову можна і відкласти… Зараз є важливіші справи.

Він підняв брову зацікавлено й дещо здивовано.

— Ми ж Жору маємо встигнути врятувати. Так не будемо час витрачати на дурниці. Зрештою, у нас його не так багато. Вважаю, що треба поєднатися. Тому, Мишенька, я покликала свого, як ти хотів висловитися, колегу. Можливо, потрібна буде і допомога твоїх колег, але я не знаю ваших способів зв'язку.

— Не знаю, про що ти там лопочеш із цим, — сказав ангел, намагаючись привернути до себе увагу. — Але я не збираюся співпрацювати з ними. На що ти мене штовхаєш? Найбільше, що я можу для тебе зробити, це пообіцяти мовчати про твій виклик і нашу зустріч.

— І тільки?! Я ніколи не нагадувала нікому про свої послуги, не вимагала ні з кого нічого натомість, але тепер ти змушуєш мене нагадати тобі, скільки я для тебе зробила, як багато разів виручала, коли ти один не справлявся з поставленим завданням… Чи пам'ятаєш про це ти сам?

— Це ж користь! Як ти можеш?!

— Е, ні... Корисливістю це було б, якби я заздалегідь планувала попросити тебе про щось натомість, але я не думала.

— А де мені знати?

— А мені не треба, щоби це знав ти.

Ангел здивовано й трохи ображено глянув на Марію.

— Мені треба, — продовжила вона, — щоб про це знав Бог.

— Не помічаєш, що якось пафосно? — припустив Михайло.

— Він знає. А пафосно чи ні, не нам вирішувати.

— Знову?

— Я дуже змінилася у способах віри, але сама віра в мені не змінилася анітрохи. Чи ти домагався саме цього? У такому разі доведеться розчарувати тебе, мій друже. Змінилася я, але не те, що всередині мене.

— Врахую.

— Чому ти більше не кажеш «ну, що ж», або «ах, ось як»?

— Тому, що істоти, які поважають себе і співрозмовника, ніколи не вживатимуть цих слів-паразитів. І ніколи не скажуть «скажімо так» чи щось подібне.

— Значить, раніше ти мене не шанував?