Мракобісся: початок. Розділ 13

— Михаїле, мені страшно…

— Не бійся все буде добре! Я ж поряд!

— Це зараз ти поряд! Але ж так буде не завжди? — вона спробувала заглянути йому у вічі.

— Ти хочеш почути, що я тебе ніколи не кину? Дуже по-жіночому.

— Михаїле… — вона докірливо похитала головою.

— Послухай, я не знаю, що буде завтра чи, наприклад, післязавтра. А не те, що ще пізніше. А пообіцяти та не виконати — це не в моїх правилах.

— Ой які ми правильні!

— Ти чуєш мене? Я нічого не обіцяю. Але дуже постараюся, щоб тобі не було страшно якнайдовше. Гаразд?

— Гаразд. Навіщо ти мені це все показав?

— А хіба ти не зрозуміла?

— Ні.

— Хм. Потім зрозумієш.

— Ти що, мені зовсім нічого не поясниш?

— Не поясню.

— Але чому?! — вона смикнула його за руку, і він обернувся до неї обличчям. — Чому?

— Я поки що відповім тобі так: я справжнє зло для тебе та для людей. Тому що набагато простіше бачити факти чорними чи білими, і ніяк інакше. Тобто так, як це роблять ангели та люди. Моя система бачення подій сильно відрізняється від вашої. Я можу бачити факти у кольорових фарбах. І лише так. Розумієш?

— Ні…

— У такому разі просто запам'ятай, що я зараз сказав, а потім обов'язково зрозумієш, — промовив він і продовжив перерваний шлях. — Ти йдеш?

— Так. Так! — поквапилась вона, наздогнала його і несміливо простягла свою руку до його долоні.

— Та що ж ми, маленькі, чи що, за ручку ходити?

— Ага.

— Ага?

Вона мовчки схилила голову і засмучено опустила руку.

— Здається, і я просочилася цією їхньою особливою магією, коли так важливо почуватися необхідним та захищеним, — тихо зізналася Марія. — Так дивно, адже це моя робота — захищати. А тепер мені хочеться бути на їхньому місці. Але щоб той, хто захищає, не був таким же недосяжним, як ангели. Тепер я розумію, чому вони схильні вірити вам більше, ніж нам...

— Та що ж я, монстр який?! Ага, то ага!

Він схопив її за руку і потягнув за собою, піднімаючись сходами до квартири Георгія, давно залишеної ними. Михаїл не знав, що сказати їй у відповідь на це визнання власної слабкості та прихильності до нього.

Коли вони увійшли, жінка біля ліжка Георгія молилася, стоячи навколішки і склавши руки перед собою. Вони пройшли на кухню. Він закурив, сідаючи на табурет.

— Щось не те…

— В якому сенсі?

— Щось іде якось підозріло. Невже ти не помічаєш?

— Я взагалі нічого не помічаю. Ти ж сам казав, що жінка, що Жора врятується, адже ти все вже придумав, і все йде за твоїми планами. Хіба ні?

— У тому й річ, що ні.

— А що не так?

— Не так, наприклад, те, що це не та жінка.

— А хіба це щось змінює? Хіба не все одно, яку жінку він покохає? Точніше, у яку жінку він закохається.

— О, ні, це чи не вирішальне значення, кого саме любити. Іноді ілюзія кохання коштує багато років прозріння. Це докорінно все змінює. І потім вона якось підозріло швидко обрала собі призначення. Як вона взагалі потрапила сюди? Не та жінка, отже, не та поведінка. Отже, можуть бути непередбачені наслідки.

— Наприклад?

— Наприклад, він може не прокинутися. Або прокинутися, але з наслідками.

— З якими наслідками?

— Інвалідом він може прокинутися, розумієш? Людиною із загальмованими процесами мислення.

— Розумію…

— Ні, ти не розумієш. Тоді це означає, що ми із завданням не впоралися. Ні ти, ні я. І ми понесемо за це заслужене покарання.

— Але ж ми ні в чому не винні!

— Це ти так вважаєш. Якщо роботу не завершено, це все одно, що вона і не розпочата. А це майже ігнор наказів безпосереднього начальства. Як ти вважаєш, чи є нас за що карати?

— Виходить, є за що. Карати завжди й всіх є за що. Але ж…

— А решта нікого не хвилює. Ось так!

— То що робити?

— Рятувати Георгія!

— Але ж жінка вже прийшла! Не виганяти ж її, зрештою! Та і якщо цю вигнати, де гарантія, що та прийде?

— Здається, ти починаєш думати… — з часткою іронії промовив він, гасячи цигарку об власну долоню.