Мракобісся: початок. Розділ 12

— Що за терміновість? — спитав спокійно Диявол, тасуючи колоду карт, сидячи на чиємусь кам'яному надгробку, схрестивши ноги.

— Ти ж сам знаєш. Навіщо ставити запитання? — відповів йому так само спокійно співрозмовник.

— Я знаю, а ось ти цілком міг забути... Партійку? — запропонував він, вказуючи поглядом на карти та продовжуючи тасувати їх.

— Ні, сьогодні настрою немає.

— Як завжди ... Ти скажи мені краще, коли він у тебе був востаннє, настрій?

— Давай від особистого до діла.

— Валяй!

— Що з ними робитимемо? — дуже недвозначно запитав чоловік навпроти, чекаючи поради.

— Я, між іншим, міг би тобі взагалі нічого не сказати, і ти б нічого так і не дізнався. Фішка в тому, що мені мій друг ще необхідний для багатьох справ. Не знаю, правда, чи потрібна вона тобі. Але тут, бач, є нюанс. Якщо ми з тобою розгребемо за них проблему і вони залишаться безкарними, то вийде, що кожен зможе надалі нам на голову сісти. А це нам треба? Не треба. А якщо покарати їх у приклад іншим, вони можуть серйозно постраждати. Варіанти?

— Варіанти?

— Ні, це я тебе питаю, чи є у тебе варіанти? Чи я, як завжди, викручуватимусь і рятуватиму твою дупу сам?

Чоловік насупився.

— Та гаразд! Досить мені бісики пускати! Я ж не панночка! Чи хочеш на мене свою кару наслати? У такому разі проблема вийшла! Кара ця — і є я. Не стану ж я сам себе карати! Ха-ха-ха... Хоча, я в тебе і кара, я в тебе і випробування, я в тебе все! За великим рахунком… Завжди було цікаво: а що взагалі ти сам робиш, поки я тобі дупу на поворотах заношу, святий? А інші в цей час беруть частину обов'язків. Причому інші люди, а не наші. Ні, я, звичайно, згоден: вислуховувати молитви так терпляче, як ти, я точно не зміг би! Тільки ж ти ці самі молитви тільки слухаєш, а не виконуєш! Факт? Факт...

— Знову переходимо від особистого до діла, — сухо сказав співрозмовник і сів поруч із Дияволом на надгробок.

— А тут затишненько…

— Непогано.

— Іди сюди, — покликав когось Диявол, і з ранкового туману з'явилася висока особа в каптурі з жовтими очима, що горять, і довгими пальцями, що виглядали з рукавів. — Ось дивись, — сказав Диявол, звертаючись до того, хто сидів навпроти, — вона начебто як покарана, а начебто як нічого не змінилося кардинально…

— Що ти маєш на увазі?

— Я, в принципі, мав би все на увазі, якби не одне але! Вільна! — сказав він Смерті, і вона покірно пішла. — Це питання тоді не стосувалося безпосередньо тебе. Тому я тебе про це не повідомляв. Вона тоді помилилася адресою, і в її бюро вирішили, що це цілком нормально. Тепер її підлеглі знають, що помилялися. Адже вона була красунею, якщо пам'ятаєш… І завжди своєю роботою та обов'язками дуже дорожила. А потім ось так помилилася… Я, суто теоретично, міг вдати, що нічого не сталося. Але вирішив все-таки, що зробити хоч щось потрібно. Зрештою, начальство я чи ні!? — він почекав, поки співрозмовник кивне, щоб переконатися, що його уважно слухають, і продовжив проведення паралелей між цими двома випадками. — Це, звичайно, не вперше, коли ангел полюбив біса…

— Хвилинку! Це ж взаємно! — обурився співрозмовник.

— Я до пункту про взаємність ще не дійшов. Так ось, я дав їй право вибору. Швидше, щоправда, ілюзію права вибору. Ця ілюзія, як бачиш, виявляється потрібна не лише людям! Подобається їм, як розумієте, відчувати себе господарями життя в цілому та ситуації зокрема… Вибір був простий: я відбираю у неї подобу — і вона стає невидимою, тобто позбавленою задоволення спокушати того, хто вмирає. Або залишаю їй її красу, але опускаю кількома рангами нижче: тобто всі, хто до цього підкорявся їй, можуть на повну відірватися на ній за її накази.

— І?..

— На мою думку, її вибір очевидний. З того часу мені довелося змінити деякі правила у зв'язку з цією подією.

— Чи не простіше було її зовсім знищити?

— Це ангелів, що сміття на смітнику! А у мене кожен співробітник у ціні! Ось грішні ангели є? Є. А чув ти щось про грішних чортів?

І обоє засміялися.

— А що за правила?

— Вона не має права розмовляти зі своєю жертвою. А щоб не було спокуси порушити правило, у неї автоматично віднімається дар мови під час зустрічі з майбутніми покійниками… — сказав він і постукав по надгробку. — А також вона відтепер має право помилятися…

— То це ж не покарання!

— Що за звичка у тебе — перебивати старших! Я, між іншим, співпрацював з твоїм батьком, коли ти ще пішки під стіл ходив!

— Ну от, почалося!

— Загалом, вона може помилитися один раз. Це нічого. Але! При цьому приходити до того самого понад два рази вона не має права. Якщо вона помиляється з тією ж людиною вдруге, доводиться їй її забрати все-таки. За кожну помилку у неї автоматично забирається сто балів. А умова при моєму покаранні для неї була така: за допомогою правильних вчинків вона має набрати трильйон балів. Поки що в неї одна тисяча двісті п'ятдесят. Попри те, що минуло вже півтори тисячі років. Але шанси в неї є! Паралель зрозумів?

— Ні, це ти, звичайно, з нею жорстоко вчинив, дуже хитро. Тільки паралелі я так і не помітив.