Мракобісся: початок. Розділ 9

— Що буде, якщо ми не впораємося із завданням?

— Коли не впораємося, тоді дізнаємось. Немає проблеми, нема чого вирішувати! — шикнув Михаїл, ховаючись у кущах, що оточували цегляну будівлю.

— Як це? — випрямилася вона.

— Та сядь ти! — він смикнув її за руку, і вона зникла з поля зору.

— Чому завжди все по-твоєму? — ображено запитала Маша.

— Тому, що з нас двох думати можу тільки я. А чим забита твоя голова, ось точно — одному тільки Богові відомо. Як тільки я скажу, хапай мене за руку і біжи за мною.

— Слід у слід?

— Ти дивилася телевізор?

— «Теле» що?

— Така невелика коробка, що кричить, — пояснював Мишко, дратуючись.

— Так.

— Тоді все зрозуміло. Запам'ятай: ангелам дивитися телевізори не належить.

— Це чому ще?!

— Бо ангели — це діти, хоча, на жаль, не всі діти — це ангели…

— Ну і що?

— Діти — це не усталені поняття, несформована психіка. Значить, на них можна як завгодно вплинути. І якщо ти дивитимешся цей ящик, боюся, до добра це не доведе.

— Ти можеш пояснити, що в ньому такого поганого?

— Аргументую: у цій скриньці пропагують за допомогою частих показів наркотики, секс, ненормативну лексику, суїцид, педофілію, спекуляцію, інцест та іншу гидоту. Звичайно, не заперечуватиму, що є в ньому і хороші моменти. Але щоб їх упіймати, доводиться до цього переглянути все перераховане вище… Тепер зрозуміло?

— Але ж люди його дивляться!

— А хіба все, що роблять люди, це добре?

Марія тут же згадала ту страшну жінку, заплакану замурзану дитину і жорстокого суперника Михаїла, який не проминув скористатися його хвилинною слабкістю.

— Ні, але мені сподобалося… Там одні люди розповідають про інших людей. Вони ж докладають стільки зусиль! Ти тільки уяви, про всіх людей земної кулі розповісти! Це ж яке терпіння треба мати! — Ззахоплювалася Маша. — І головне — вони про них так розповідають, ніби всі люди один одного знають на прізвища, імена!

— Вони не про всіх розповідають… — майже плачучи, сказав Михаїл, хитаючи головою та заплющуючи очі руками. — Це називається піар. Одні розповідають про інших виключно із «шкурного» інтересу.

— А?

— «Шкурний» — не в буквальному значенні! Це означає, що кожен має свою вигоду!

— Тобто вони не про всіх розповідають? — щиро обурилася янгол.

— Господи! Ні!

— Чого ти так розхвилювався? Телевізор як телевізор! Нікому нічим не заважає. А вечорами люди навіть розмовляють про нього. Значить це добре.

— Люди говорять про нього просто тому, що їм більше нема про що говорити! Зрештою, я елементарно забороняю тобі дивитися телевізор будь-де і коли б не було! А як останній аргумент питання: Бог чинить погано?

— Ні!

— А він дивиться телевізор?

Чорт послав їй недвозначний погляд, який, здавалося, зрозуміла не тільки вона, а навіть бджоли, що кружляли поруч. Вона винувато опустила голову і кивнула, чи то погоджуючись і обіцяючи слухатися, чи вдаючи, що погоджується.

— А як ти дізнався, що я його дивилася? — тихо спитала Маша.

Михаїл повернувся до неї, знову відволікаючись від важливого для них стеження:

— Ти сказала: «Слід у слід».

— Ну, і що в цьому такого? Хіба ж люди так не говорять?

— Так кажуть лише люди з телевізора. Ще питання?

— Ні. Немає запитань… А?

— Так?

— Ні, нічого…

— Мене більше цікавить, чому ти нічого не знала про сучасну техніку… — задумливо сказав він.

Маша знизала плечима.

— Ангелів так багато, що для того, щоб усі були зайняті, кожному дають завдання раз на 70 — 100 років, решту часу ми молимося за людей. Тож про все нове дізнаємося, коли приходимо виконувати завдання. До того ж попередні завдання ми забуваємо, щоб не використовувати потім шаблонні рішення. Діяти за шаблоном — це завжди провал. Лише унікальне рішення для унікальної людини, і ніяк інакше.

Михаїл нічого не відповів, лише насупившись, подивився на неї й і промовчав.

Пройшла година.

— Ну, і де твоя жінка? — з докором спитала Марія.

— По-перше, вона — не моя жінка. По-друге, я не знаю, де вона.

— Чому ми маємо ховатися? Ми ж «овочі»! — майже з гордістю обурилася вона.

Михаїл не став відповідати на це питання, проігнорувавши його і продовжуючи спостерігати за дверима під'їзду, у квартирі якого так і лежав на ліжку несвідомий Георгій.

— Чому це ти мені не відповідаєш?

— Тому, що ти ставиш дурні запитання, — терпляче пояснив він.