Мракобісся: початок. Розділ 8

— Що відбувається? Де я? — Маша крутилася, наче дзиґа навколо своєї осі, намагаючись визначити місцеперебування.

— Там же, де і я, — спокійно відповів їй Михаїл, трохи похитуючи ногою.

Сидячи нога за ногу на старому стільці і й схрестивши руки на грудях, він уважно спостерігав за поведінкою Марії, яка здавалася йому щонайменше дивною.

— А де ти?

— Ну, скажімо так, саме цього ми й домагалися.

— То це ти? Ти все це влаштував, продумав?

— Ні, не я, звичайно.

— Як ти можеш так жартувати! Я ледь Богу душу не віддала, а ти жартуєш!

— Ага, слова цілком людські… Отже, все за планом. Отже, все якнайкраще.

— І чому та божевільна жінка бачила мене? Як це вийшло? Це ж неможливо!

— Дай мені руку, — сказав він, простягаючи до неї свою долоню.

Вона з пересторогою подивилася на неї, але все ж таки вклала в його долоню свою руку. Все навколо закрутилося, закружляло, і вона побачила себе, що лежить на лікарняному ліжку. А потім все знову закружляло і вона, трохи погойдуючись, повернулася в реальність цього моменту.

— Що це означає? — запитала вона Михаїла.

— Це означає, що ми з тобою «овочі», — спокійнісінько констатував він.

— Як це?

— Ні живі ні мертві. І майбутнє наше невизначене. Тепер ми на рівних із підопічним. Якщо ми правильно зорієнтуємось, то дуже швидко знайдемо Георгія.

— Значить, майже перемога?

— Майже, але не зовсім. Важливо, щоб він нас не помітив.

— А як же ми тоді його повернемо?

— Ти що, думала, що ми просто візьмемо його за руки і потягнемо у світ?

— Ну, щось на зразок того…

— Наше першорядне завдання — знайти того, кому він потрібен, але щоб нас він при цьому не помітив навіть мигцем, інакше все зруйнується, а часу у нас дуже мало.

— А де ти в такому разі вештався?

— Що я чую, мадам?! Ви вжили таке слово? Геніально! Та ще й щодо мене! Та ви, здається, ревнуєте? Що ви можете сказати на своє виправдання?

— Яке ще виправдання? — нібито не розуміючи, спитала Маша, сором'язливо почервонівши.

— Та гаразд! — посміхнувся він добродушно, дражнячи її.

— Як? Коли ти встиг стати їй «рідним»? — несміливо спитала Марія, сором'язливо відводячи погляд.

— Кому?

— Тій безсоромності з розірваною сукнею.

— Ти головного не помітила. У неї розірвана душа гірша за сукню. А я прийшов до неї з чарівними нитками, здатними залатати цю сверблячу дірку.

— Ти дав їй магію? — обурилася Марія.

— Магію? — здивовано перепитав Михаїл. — Навіщо? Вони мають свою магію. І їм її достатньо. Тим більше, що навіть її вони не в змозі освоїти досконало за стільки століть. Я дав їй турботу. Дав увагу, можливість відчувати себе необхідною. Людські жінки такі тендітні, що якщо один змушував їх чекати, то іншому дістанеться недовірлива брила льоду.

— Значить, ти вилікував її, володіючи якоюсь особливою магією? — довірливо уточнила Марія, щиро цікавлячись невідомим їй чаклунством.

— Можна вважати, що так... — розпливчасто відповів чорт.

— Послухай, Георгій зовсім нікому не потрібен! Де ж ми знайдемо таку людину, яка змогла б утримати його серед живих?

— Вже знайшов! Я, між іншим, на відміну від деяких, часу марно не втрачав!

— На що це ти натякаєш?

— А я не натякаю, я прямо говорю… Жінка, яка була того вечора в провулку, і є та, яка його врятує.

— Не розумію! Але ж вона звичайнісінька…

— Повія? Так, вона повія. Але тільки така і зможе витягти його з того світу. А він, тільки такий, і зможе перетворити її на кращу.

— Здається, починаю розуміти…

— Ну, от і добре!

— А що з нею робив ти?

— Тобі в подробицях?

Маша не знала чому, але їй зовсім не хотілося чути подробиці. Можливо, через його лукавий вираз обличчя в цей момент.

— Без подробиць, — рішуче відповіла вона.

— Шкода, а то я б розповів... Ну а якщо без подробиць, їй щоночі снилися сни про чоловіка, який стане її долею. Все просто. Ми підштовхуємо її випадково (а вона, до речі, вже повірила в ці сни) до дверей його квартири. Двері залишаємо відчиненими. А надворі холодно. І співмешканець вигнав її. А тут квартира відчинена. Вона входить… І що?

— Що?

— Ти прикидаєшся чи правда дурна?

— На якій підставі ти мене ображаєш?

— І навіщо я тільки вплутав у це тебе? Без тебе, здається мені, все було б швидше та простіше.

— До цього ти казав, що без мене не впораєшся. Поясни мені. Ну, будь ласка!..