Мракобісся: початок. Розділ 3

Тим часом на землі

Пізнього вечора найпересічніша людина поверталася додому з найпростішої роботи. Смеркало. У траві щось сюрчали один одному цвіркуни, на гілках співали романси маленькі міські пташки, їхали кудись трамваї та машини, пробивалися з-під асфальту крихітні паростки нового життя. Словом, як завжди.

Звичайний весняний вечір. Чоловік йшов тротуаром, оглядаючи зелене листя на деревах і марно намагаючись роздивитися красивого метелика, що кружляв біля нього. Він навіть дістав із кишені мобільний телефон, збираючись сфотографувати. Але щоразу метелик то наближався, то злякано відлітав кудись у далечінь, щойно чоловік брався за телефон. Перехожі, друзі та сусіди… Хоч і друзів у нього немає жодного — нікого, за кого варто віддати життя, і хто б віддав за нього своє. Сусіди, родичі, знайомі та просто перехожі — всі вважали його дивакуватим, цуралися, як могли. А він нікого не засуджував, не сварив і ні на кого не ображався. Просто жив. І просто не помічав то цікавих, то осудливих поглядів.

Принаймні вдавав, що не помічає.

Часто міг годинами дивитися на голубів, що воркують, згодовуючи їм буханки хліба; на ворон, що в'ють собі нове гніздо, яке вони незабаром, як і всі попередні, покинуть, вигнані людьми; дивився на траву, як вона змінює колір протягом дня. Дивився і майже ні з ким не говорив ні про це, ні про що інше. Дивився — і його зелені очі, немов смарагди, сяяли, поблискували, жили.

У його будинку було багато різноманітних квітів. Але не було жодних тварин. «Дивний чоловік», — говорили про нього сусіди, відриваючись на хвилинку від головних пліток тижня, щоб окинути його прискіпливим поглядом. Зануда, — вторили їм колеги, і ніхто з них не міг знайти історії за його участю, яку можна було б обговорити за чашкою чаю чи вигулюючи собак. До того ж він був настільки неввічливий з оточенням, що наважувався не давати їм приводу вигадати щось самим, якщо вже немає готової їжі для обговорення.

Він ішов додому, ще не знаючи, що робитиме в порожній квартирі. Останнім часом його все частіше відвідували думки, що настав час перестати бути самотнім, але він боявся приходу в його душу сторонніх. Боявся і не хотів щось у своєму житті міняти. Вже біля самого будинку метелик, що летів поряд з ним, описав у повітрі дугу і зовсім зник з поля зору.

Він увійшов, почуваючи себе самотнім, покинутим. Погано. Мабуть, варто почитати щось легке, насичене гумором, тонкою іронією і не обтяжене душевними стражданнями та пошуками, від яких він втомився.

Акуратно зняв взуття та демісезонну куртку, ретельно склав, щоб не було жодної складочки та порошинки на його одязі. Поправив манжети сорочки та увійшов до чистої квартири, що більше нагадувала оранжерею. Здавалося, нічого в його житті змінитись не могло, та й до чого зміни. Він неквапливо пройшов єдиною кімнатою своєї квартири і й сів у єдине в цій кімнаті крісло. Втомлено прикривши повіки, масажував їх рукою, спершись на дугоподібні підлокітники крісла, в якому сидів. Ніжно, майже з трепетом, провів рукою по палітурці нещодавно купленої ним книги. І знову заплющив очі, чи то насолоджуючись, чи то від втоми. Подумав було заварити собі чаю. І раптом почув, що чайник на кухні вже кипить. Знайомий, який часом доводить до сказу, настирливий свист лунав з кухні, стаючи все гучнішим і пронизливішим.

Здивувався. Ні, мабуть, здивувався — не найкраще слово для опису його відчуттів. Адже якби він забув вимкнути чайник ще зранку, він би давно википів, неприємно пахло б газом у квартирі й сусіди не оминули б можливості поскаржитися про це йому. Не кажучи вже про ймовірність вибуху через витік газу! Але він точно пам'ятав, що, йдучи сьогодні на роботу, не снідав зовсім, а отже, і чайник не ставив на плиту. Чоловік схопився з крісла і помчав до кухні, сподіваючись, що йому це здалося.

— Не поспішайте… — неквапливо, вкрадливо сказав йому хтось зовсім незнайомий, виходячи із кухні назустріч.

Чоловік приголомшено глянув на двері, згадуючи, чи не зламали замок, коли він прийшов. І «гість», ніби прочитавши його думки, заперечливо похитав головою.

— Я не злодій… — сказав він, впевнено наближаючись до розгубленого чоловіка, тримаючи руки в кишенях штанів. — Я не вбивця та не грабіжник. І я не зламував твій замок, Георгію. Я зайшов сюди на твоє запрошення. Ти ж чекав на мене, чи не так?

— Але... — пробурмотів Георгій і зробив невпевнений крок назад.

Він нікого не чекав. У цьому Жора був абсолютно певен. І всі, хто хоч трохи його знав, могли б це підтвердити.

— Немає нічого дивного в тому, що ти бачиш мене. Ти вважаєш, що я міраж? — непроханий гість здивовано підняв брову, продовжуючи читати чужі думки. — Я — не міраж.

Георгій відступив ще на крок. Він був схвильований, шукав у кишені хустку, що раптово поділася кудись, і зазирнув через плече, бажаючи побачити чайник.

— Я вимкнув його. Не хвилюйтеся.

Георгій якось машинально кивнув, більш механічно, ніж погоджуючись, і гість усміхнувся приємною, привабливою, але якоюсь лячною посмішкою. Таке буває, коли посміхаються люди сильні, владні лідери: їхня усмішка і манить, і лякає одночасно. У цій посмішці інші, слабші люди тонуть, втрачаючи себе.

— Невже ти мене не впізнаєш? — щиро здивувався чоловік.

— Я н-не ... — знову щось пробелькотів Георгій.

— Адже я той, хто допоміг прорости твоїм квітам, продовжуючи бути поряд з тобою постійно та всюди. Той, на кого ти чекав, і я відчував це в кожній твоїй посмішці, у кожному зітханні… Невже ти не впізнав мене, яким так захоплювався, читаючи про мене книжки?