В'яз

Пагорби змінилися на невеликі одноповерхові білі будиночки.  Через деякий час вони під'їхали до невисокого кам'яного паркану.  Вони вийшли з мікроавтобуса і стали біля кованих воріт. Мар'яна почала розповідати:
- Неля питала про старовинний в'яз. Ось, одразу за цими воротами ріс стародавній в'яз. Але нещодавно він захворів, і його зрубали. Пройдемо далі. Ось тут поховання, а далі -  будова з червоно-коричневого каменю.  Б'юлі-Пріорі (Beauly Priory) - це атмосферні руїни монастиря XIII століття в Шотландському високогір'ї, засновані близько 1230 року, відомі своїм зв'язком з орденом тамплієрів.  У ті роки Б'юлі називали Prioratus de Bello Loco: латиною «Монастир прекрасного місця». 
Брат засновника: сер Джон Байсет, який субсидував будівництво монастиря, мав брата на ім'я Волтер Байсет.  Волтер був ключовою фігурою у військовому ордені і, згідно з записами, заснував помітну прецепторію тамплієрів у Калтері, неподалік Абердіна.  На території монастиря Б'юлі та на навколишніх надгробних плитах можна знайти характерні різьблені зображення.  Історично ці символи пов'язані з гробницями тамплієрів та їхньою спадщиною у Шотландії.
Неля уважно слухала та спостерігала вже за знайомою компанією, але вже з шістьох персон, включаючи дівчину. Чотири чоловіка кудись зникли, в тому числі той у куртці оливкового кольору. Уся ця компаня бігала з металошукачами та іноді копала. 
Неля роздивлялася неймовірні руїни, даху вже не було, вікон зі скла також. Подивилася на склеп за дерев'яними дверима. Обійшла монастир із зовнішнього боку. Недалеко від нього був невисокий паркан із каменю, який оточував монастир немов півмісяць. Неподалік кам'яної стіни будівлі була вирита неглибока яма. Дівчина роздивлялася цю компанію, яка чомусь сперечалася. Жан спокійно дивився на них. Дівчина чимось схожа на готку ходила з металошукачем. На ній була коротка спідниця чорна в складочку і чорні черевики на високій рельєфній підошві.  Неля міркувала, як тій не холодно.  Сама вона була одягнена у темно-блакитні джинси, непродувну куртку коричневого кольору.  Також був трикотажний светр бежевого кольору з блискавкою спереду, що дозволяло регулювати виріз.  Під ним була біла футболка з вишивкою квітів та орнаментів бежевого кольору в стилі вишиванки.
Тут був хлопець у червоній куртці, який з ентузіазмом та цікавістю розглядав яму. Той із темним волоссям та злими очима стояв із лопатою. На ньому була чорна сорочка із закатаними рукавами та чорні вузькі штани.  Куртка лежала поряд на цегляній стіні.  Зараз на очах у нього були чорні великі дзеркальні окуляри. Парубок, який був схожий на медведика теж стояв тут, теж з лопатою. На ньому була світла куртка, світло-бежеві джинси та теплий светр під горло кольору какао з молоком, на ньому були візерунки з кельтських кіс.
У ямі стояв хлопець із лопатою і щось там намагався знайти у двох метровій ямі.  Він був одягнений у темно-синю куртку від вітру з якимось лейблом на рукаві, сині джинси та сіру футболку.  
- Тут немає нічого цікавого, - сказав він.  
У них почалася суперечка. 
 - У таких церквах мав бути підвал.  У Франції у схожій був.  Щоправда, там були тільки лахміття та старі речі ченців для догляду за садом, - сказал "ведмедик" у світлій куртці.  
Суперечка тривала.  
– Не треба було копати.  
- Тут поховання над землею в церкві, навряд чи тут був підвал чи тунелі. 
 - Закопуйте.  Може, в іншому місці знайдемо.
  Вони закопали яму і пішли, не обернувшись на Нелю.  Дівчина ще раз обійшла цвинтар, монастир, і тихо бурмотіла: "Між дубом і в'язом десь лежить скарб. В'яз стояв там. Деж міг бути дуб". Раптом зупинилася біля одного місця.  На одному камені був дивний знак W. Може, хтось пожартував і залишив після себе автограф, а може... Вона згадала, що Леся тоді на екскурсії розповідала, що в латвійському замку на камені теж була ця літера. Там було щось дивне, і вона натиснула, якась кам'яна плита від'їхала. 
Ззаду пролунав голос Жана. 
 - Тамплієри іноді відзначали місце скарбу або особливе місце літерою W. 
Вона обернулася і лише зараз помітила, що за нею зібралися усі.  Тут стояли Катя, Леся, Мар'яна та Лідія Петрівна, а також друга туристична група на чолі з екскурсоводом Джоном Смітом.
Усі чекали, щоб подивитися, що там. Плита повільно відповзла, за нею була гарна кам'яна ніша, у вигляді півкулі з дном, мабуть там щось лежало, але зараз там була лише пилюка. Жінки позіхнули та пішли, хтось хмикнув. У Нелі було таке нещасне обличчя, бо вона була ще трохи п'яна та в неї була велика надія тут знайти скарби тамплієрів, бо тут була мітка. Скоріше за все, хтось вже знайшов, що тут було заховано. "Медведик" подивився на неї  сказав:
- Не сумуй. Я розумію, ти початківець. Чула щось про скарби якобітів? 
Неля тільки мовчала та сумно дивилася порожню нішу, потім шмигнула носом та подивилася на нього. 
- Так ось. У 1746 році фрегати, навантажені бренді, припасами і значною кількістю золотих монет, увійшли в озеро Лох-нан-Ума, де вони вивантажили скарб. Шість скринь золота, загальною вартістю 1,2 мільйона ліврів, були перевезені до озера Лох-Аркейг, де їх і закопали.
Ми з одним хлопцем поїхали туди, але щось не розрахували. Уяви, темна ніч, вовки виють, місяця не видно і щильний туман. І тут в нас ламається автомобіль. Мій товариш ремонтує автомобіль, а я вирішив походити навколо з металошукачем. Недалеко берег озера, нікого нема. Як раптом металошукач щось показав. Я давай копати, дивлюсь, а там десять золотих ліврів лежать неглубоко. Машина запрацювала та ми поїхали. Нас запросив власник тих земель. Ми пошукали та нічого не знайшли. А те місце вдень ми також не змогли знайти потім. Ось така історія. До чого я. В мене є теорія. Скарби знаходяться, коли їм час. Тобто той скарб та оцей, їм ще не прийшов час. Не бери до серця. Мене звати Тео, -  промовив він. 
- Неля. Дякую. 
Тео подивився на неї та пішов. 
Тут заговорив хлопець у червоній куртці:
- У мене схоже було. Прибув я на місце, та пішов біля старої дороги з металошукачем. Як знайшов одинадцять срібних давніх монет. Вони навіть позеленіли. 
- То ти гаманець знайшов. Хтось давно загубив, тканина з нього  згнила, монети залишилися, - промовив хлопець у синій куртці. 
- Мене звуть Біл. 
- Неля, - відповіла дівчина та подивилася пильно на хлопця у синій куртці. 
- Я якось зі знайомим поїхав до одного лісу.  Поводив металошукачем і знайшов срібну монету, пройшов далі звук - знову срібна монета в землі.  Далі йду, нічого нема.  Раптом.  Стабільний сигнал під корінням дерева – копаю – вивалюється маленький розбитий горщик із зеленими срібними монетами.  Радію, як дитина... Тільки не стрибаю.  Хоча ті дві перші срібні монети дорожчі будуть, ніж у горщику.  Але ж це скарб. В тебе є діти? 
- Ні, а в тебе? - відповіла вона. 
- Дочка. Ти не одружена? 
- Так. 
- Сподіваюся, ти скоро знайдеш свого хлопця, для мене це був гарний шанс, але вибач, я зараз одружений, жартую, - промовив Біл. 
Неля подивилася на нього, як на ідіота. Той помовчав, а потім видав:
- Ти гарна. Але тобі б трохи схуднути. 
Сказав та пішов. 
Це було неприємно, але Неля не образилася та їй трохи було смішно. Тому що, вона трохи раніше почула дивну розмову. Той із синею курткою, дівчина та той з темним волоссям в окулярах стояли осторонь та палили. Хлопець в окулярах намагався підштовхнути того в синій куртці до Нелі, щоб вияснити, що вона знає і чи є в неї мапа. 
- Тобі що, важко познайомитися? Скажи комплімент, запроси до кафе. Очаруй її, - промовляв  чоловік в окулярах. 
- Я спробую, але це мені не подобається. Вона не в моєму смаку.