-

Розповідь перша

Чому я не вожу людей за місто

Іноді з таксистами трапляються дивні історії, ось три з них, які трапились з моїм знайомим, назвемо його Дмитро, далі від першої особи:

-Років десять назад  таксував, возив людей на не новому, але добротному «Renault Logan». Звісно, проводити багато часу за кермом не дуже добре, але були й свої плюси: майже завжди було з ким потеревенити, а якщо працюєш у нічну зміну, то і зарплатня більше. Особливо, якщо їхати кудись за місто. Останнє не завжди подобалось, навіть удень, раптом десь зламаюсь у глухому місці, і скільки чекати аварійну службу?

Якось, це був приблизно початок вересня місяця, надійшло від диспетчера таксопарку, Олени, замовлення. Усе стандартно – вулиця така-то, відвезти за місто у таке-то село. Все б нічого, але на годиннику була вже десята година вечора, доки туди добудемося, буде вже одинадцята, а ще й назад їхати мені. Але робота є робота, і ніхто у нашому паркі не став би одному мені такому гарному створювати особливі умови. Замовлення прийняв, та поїхав.

Замовником був хлопець років двадцяти п’яти-тридцяти, мій ровесник. Чого йому придумалось їхати у те село, я не став питати, то вже не моє, та й мене більш хвилювало, як ми доїдемо. У ту сторону я так далеко ні разу не їздив, навіть з навігатором боявся заблукати.

-Я дорогу покажу,--промовив мій пасажир, усаджуючись біля мене. Чомусь мене тоді не здивувало, що він відповів на питання, яке я не задавав. — Не хвилюйтеся.  

Вже коли ми виїхали з міста, у салоні наче стало прохолодніше, навіть піч довелось увімкнути. Дивно, тому що осінь видалась тепла, і вечір прохолодним не був. Мій пасажир, здається, не відчував дискомфорту від прохолоди у салоні авто.

Їхати не ближній світ, я спробував було завести розмову, але хлопець не підтримав її, лише обірвав мене словами, що краще б я стежив за дорогою, ніж базікав. У іншому випадку я би відповів хаму, але я був на роботі, і клієнт завжди правий. Не хоче балакати – і не треба, обійдемося. Радіо я навіть не вмикав, вирішивши, що клієнт бажає їхати у тиші.

До пункту призначення ми добулись без пригод і майже у повній тиші, за винятком моментів, коли клієнт вказував, де я маю повернути на дорозі.  Чи було щось дивне, питаєш? Та нічого, наскільки пам’ятаю. Село як село. У вікнах будинків було вже темно, зазвичай лягають сільські жителі рано.

Біля потрібного нам двоповерхового будинку світив ліхтар. Будинок теж звичайний, схоже, жили там люди заможні. Мій клієнт розрахувався, подякував, та швидко пішов до будинку, та зник за дверима. Я випадково поглянув на вікно другого поверху, де горіло світло.

Біля вікна стояла жінка. Нічого би дивного, але як вона виглядала! Темне волосся розпатлане. Обличчя худе і бліде, і на ньому якісь темні плями. Я придивився, але краще би цього не робив. Це було трупна пляма, вже бачив таке, коли помер мій сусід, і знайшли його, коли пішов запах неприємний з його квартири.  Тоді двері виламували, а мене й іншого сусіда покликали понятими. Та цього не може бути! Чи може? Жінка, тим часом, перевела погляд на мій автомобіль, і в її темних очах спалахнув вогонь ненависті.

Не тямлячи себе я поїхав звідти. Мабуть, ще ніколи так швидко не їздив.  Я не був боягузом ніколи, та тоді мені стало дуже моторошно, було почуття, що якщо я не поїду звідти цієї хвилини, то зі мною станеться щось погане.

Лише, коли побачив на обрії вогники міста, збавив швидкість. Вже у місті почали приходити смс про пропущенні дзвінки від оператора.

-Де ти в біса дівся?—Злилась Олена.— Дзвоню-дзвоню, а ти  не на зв’язку! Вже навіть новини про аварії на дорозі стала передивлятись!

-Так клієнта відвозив, з чого тарарам?

-Ти його що, у іншу країну відвозив? Мав повернутись о дванадцятій, а зараз на пів другу ночі, де ти блукав?

Олена ще щось говорила, та я не слухав, з подивом дивлячись на годинник у телефоні. Дійсно, на пів другу ночі. Але ж я туди і назад їздив, нікуди більш не заїжджав. Куди подівся час?

Та як би то був кінець пригоди, то було би просто чудово, але ні. Як виявилось, заплатили мені більше, ніж треба. Чужих грошей не потрібно мені, та й клієнт може пожалітись у службу таксі, що я його обдурив, узяв більше з нього. Хоча добре пам’ятав, що розрахувались копійка до копійки. Спочатку пробував зателефонувати за номером, що дала мені Олена, але металевий голос все відповідав, що такого номера не існує.

Тоді узяв з собою друга Мишка, щоб не так було моторошно, і наступного дня поїхали у те село. Вдень та ще не одному було не так страшно від думки, що можу знову побачити ту жінку у вікні. Я запевняв себе, що мені то все здалося, може світло ліхтаря таке було…

Як не дивно, але дорогу я запам’ятав добре, хоч і назад повертався у паніці. Але село! Так, це було воно, але покинуте. Будинки занедбані, на подвір’ях буйно ріс бур’ян.  Ні людей не було видно, ні чути корів та домашню птицю. Проте ми доїхали до того будинка. Там картина була не краща. Схоже, він добряче постраждав від пожару. Стіни закопчені, шибки вибиті, двері відсутні.

-Ти нічого не плутаєш?— Мишко огледівся навколо.— Тут ніхто вже не живе давно.

Але це було те саме село, помилки бути не могло. Мені здавалось, що за нами хтось стежить, і лише чекає потрібної миті, щоб кинутись з засідки. Тому я запропонував повернутись до міста під приводом, що ловити тут було нічого.