ОСТАННЯ СТОРІНКА. 21.

Ти можеш закрити книгу. Можеш обережно звести докупи її сторінки, провести долонею по обкладинці й поставити на полицю серед інших видань. Можеш сховати її в шухляду, зачинити на ключ і забути про її існування. 

Можеш винести на вулицю, кинути у смітник або навіть спалити, спостерігаючи, як полум’я повільно пожирає папір, перетворюючи надруковані слова на чорний попіл. Ти можеш зробити все, що забажаєш. Це нічого не змінить.

Бо книга ніколи не була єдиним місцем, де зберігалися ці історії. Вона лише дозволила тобі побачити те, що раніше залишалося прихованим. 

Ти вже прочитав її. Ти вже пройшов крізь чужі кошмари, заглянув у будинки, де не повинно було бути нікого, почув голоси тих, кого давно поховали, і побачив обличчя, які не мали права з’являтися у дзеркалах. 

Ти стежив за людьми, які зникали, намагався зрозуміти їхні помилки й подумки обіцяв собі, що ніколи не вчиниш так само. Ти був упевнений, що знаходишся по інший бік історії. Там, де безпечно. Там, де можна читати про страх, не відчуваючи його на власній шкірі. Але ти помилявся.

Кожна історія починалася з того, що хтось помічав щось незвичайне. Незнайому постать за вікном. Тінь, яка не належала жодній людині. Відображення, що рухалося не так, як мало б. Голос, який звучав надто знайомо, щоб його можна було ігнорувати.

І кожен із них робив одну й ту саму помилку. Вони хотіли переконатися, дивилися вдруге, а потім утретє. Вони намагалися розгледіти обличчя, почути слова, знайти пояснення. Вони думали, що спостерігають за чимось невідомим, не розуміючи, що невідоме вже давно спостерігає за ними.