20.2

Деякі залишилися жити у власних домівках, хоча згодом почали сумніватися, чи справді ці домівки належать їм. А дехто просто перестав дивитися в дзеркала.

Можливо, ти скажеш, що це лише страшні історії. І матимеш рацію. Принаймні, я не можу довести протилежне.

Але якщо після прочитання цієї книги тобі раптом захочеться перевірити, чи щільно зачинені двері, не поспішай вставати. Якщо почуєш три удари, не поспішай відповідати.

Якщо телефон задзвонить опівночі, подумай, чи справді ти хочеш почути голос на іншому кінці. Якщо побачиш у вікні незнайому постать, не намагайся роздивитися її краще.

І якщо твоє відображення затримається хоча б на мить… Не перевіряй, чи повторить воно твій рух. Я знаю, що ці слова можуть здатися надто драматичними. Зрештою, це лише примітка до книги, звичайне звернення автора до читача. 

Остання сторінка, після якої можна закрити обкладинку, поставити книгу на полицю й повернутися до звичного життя. Саме так ти, мабуть, і зробиш.

Ти закриєш книгу. Можливо, навіть усміхнешся. А потім забудеш про неї, принаймні, спробуєш. Та перш ніж піти, я хочу попросити тебе про одну маленьку послугу.

Не перечитуй останній абза, але не тому, що він страшний. А тому, що він уже не для тебе. Він для того, хто стоїть за твоєю спиною…

Ти все ще читаєш? Тоді, мабуть, мені варто сказати правду. Я не знаю, хто ти. Не знаю твого імені, не знаю, де ти живеш, і не знаю, чому саме ця книга опинилася у твоїх руках. Але тепер я знаю, що ти дочитав її до кінця.

І цього, можливо, достатньо.