19.3

— Ти забув дещо.

Але Марко не відповів.

— Відчини. Я маю повернути тобі останню сторінку.

Він повільно підвівся, а на телефоні з'явилося нове повідомлення:

"Не відчиняй."

Марко відступив від дверей.

— Я знаю, що ти там, — сказав голос.

Він звучав уже не так, як завжди говорив старий архіваріус. Тепер у ньому було щось знайоме, щось, що Марко чув раніше.

— Ти ж сам мене запросив.

Марко глянув на книгу та на останній сторінці з'явився новий рядок:

"Не всі двері ведуть назовні."

Він озирнувся на коридор, але там було темно. Проте у темряві щось ворухнулося і Марко зрозумів, що за ним спостерігають. Але не так, як ми це завжди сприймаємо. А зі сторінок книги, він повільно розвернувся та підійшов до столу. У книзі було ще одне речення:

"Тепер твоя черга бути прочитаним."

Марко хотів закрити її, але пальці не слухалися. Літери на сторінці почали змінюватися та з'являлися нові рядки:

"Він сидів у темній кімнаті, а перед ним лежала книга. Він чув три удари у двері та не знав, що робити."

Марко відсахнувся, це була його кімната, його думки, його теперішня мить. Він дивився, як на сторінці описується кожен його рух:

"Він підняв голову, подивився на двері. Він зрозумів, що більше не читає історію."

Марко перестав дихати, адже бачив, що історія пишеться сама. Але тепер тільки в теперішніньому часі описуючи кожен його крок, рух та навіть думки. За дверима пролуналунав тихий, ледве чутний стук. 

Але звук був дуже гучним для повної тиші в кімнаті. Та цього разу удар був не в двері, а просто за його спиною. Марко повільно обернувся і помітив, що в темряві стояла постать.