19.2

Марко завмер, а в коридорі щось тихо скрипнуло. Потім пролунав перший стук та Марко не поворухнувся. Другий стук, він повільно поклав руки на стіл, а потім ще один. 

Три удари. Саме так, як у першій історії, Марко дивився на двері. Він хотів переконати себе, що це збіг. Що хтось із сусідів помилився квартирою. Що будинок старий, а звук міг виникнути через труби чи протяг.

Але він знав, на столі лежала фотографія. Марко не бачив, звідки вона взялася. Він повільно підняв її. На знімку був він сам, за своїм столом, із цією книгою в руках.

Фотографія була зроблена з-за його спини. Він побачив власну потилицю, кімнату, розгорнуту книгу й темний коридор за прочиненими дверима. У коридорі стояла постать і Марко різко обернувся, але позаду нікого не було.

Він знову подивився на фотографію, проте на ній постать залишалася на місці. Її обличчя було приховане темрявою, а на звороті фотографії було написано:

"Вона помічає тих, хто дивиться першим."

Марко кинув знімок на стіл та в цей момент в книзі зашелестіли сторінки. Вони почали перегортатися самі собою, одна за одною, поки не зупинилися на останній. Там було надруковано:

"Якщо ти дочитав до цього місця, значить, вони вже знають, де ти."

Марко дивився на речення розуміючи, що це лише текст, чорнило на папері. Слова, написані кимось для того, щоб налякати читача. Він навіть усміхнувся.

— Гарний фінал, — тихо промовив він.

І тоді з-за дверей пролунав голос.

— Марку?

Він перестав усміхатися, це був голос архіваріуса.