18. ЕПІЛОГ. АРХІВ.

Уперше про архів Марко почув від людини, якої не існувало. Принаймні так стверджували всі документи. Це сталося наприкінці жовтня, коли він отримав звичайний поштовий конверт без зворотної адреси. Усередині лежав невеликий латунний ключ із вибитим числом 13 і клаптик паперу. На ньому було написано:

"Ти шукаєш відповіді не там. Спустися туди, де зберігають те, про що не можна розповідати."

Нижче стояла адреса старої адміністративної будівлі на околиці міста. Марко ніколи не чув про це місце. Він перевірив адресу в інтернеті, переглянув старі карти й навіть знайшов кілька фотографій будівлі. 

Колись там розташовувалося управління якогось державного відомства. Потім його закрили. За останні двадцять років приміщення кілька разів намагалися продати, але жодна угода так і не відбулася. На останній фотографії будівля мала забиті дошками вікна й обвалений ґанок.

Марко вирішив, що це чийсь невдалий жарт. Але наступного ранку він знайшов на своєму столі другий конверт. У ньому була фотографія, а на знімку стояв він сам. Марко впізнав свою куртку, сумку через плече й навіть подряпину на телефоні. 

Він був сфотографований зі спини біля тієї самої будівлі, адресу якої отримав напередодні. На звороті стояло:

"Не запізнюйся. Вони вже почали переглядати твою справу."

Будівля виявилася не такою занедбаною, як на фотографіях. Зовнішні двері були відчинені. У вестибюлі пахло сирістю, пилом і чимось металевим. На стінах залишилися сліди від старих табличок, а під стелею миготіла лампа, яка, судячи з її стану, мала перегоріти ще багато років тому.