17.15

— А ви помрете? — Дівчинка підняла на нього очі.

Олексій не відповів одразу. Він згадав власні червоні цифри, останній дзвінок сестрі, тишу у квартирі й усі обличчя, які бачив за останні тижні.

— Я вже помер, — нарешті сказав він. — Але це не означає, що мене більше немає.

Дівчинка подумала над його словами й міцніше стиснула його руку: "21:04:17." У кінці платформи з'явилася жінка, яка бігла до них, кличучи дитину на ім'я. 

— Мамо! — Дівчинка усміхнулася, відпустила руку Олексія й побігла до неї.

Жінка підхопила доньку на руки, притиснула до грудей і заплакала від полегшення. Олексій стояв неподалік, над головою дівчинки червоні цифри зникли. Він дивився на них і вперше за весь цей час відчував не безсилля, а тиху радість.

Можливо, він так і не навчився рятувати людей від смерті. Але принаймні тепер знав, що навіть п'ять хвилин можуть змінити щось важливе. Не завжди саму смерть, іноді те, з чим людина зустрічає останню мить.

Наступного ранку на платформі метро знайшли чоловіка в темному пальті. Він сидів біля колони, тримаючи в руках старий зошит. На першій сторінці було написано:

"Я бачу смерть за п'ять хвилин до того, як вона приходить. Але хто побачить мою?"

Зошит передали поліції, проте встановити особу чоловіка не вдалося. Камери спостереження не зафіксували, як він потрапив на платформу. У списках пасажирів його ім'я не знайшли, а відбитки пальців не збіглися з жодною базою даних. На останній сторінці зошита була дата та час, яких ще не настало.