17.14

Та одного вечора, коли платформа була майже порожньою, Олексій побачив маленьку дівчинку в жовтій куртці. Вона стояла біля колони й тримала в руках іграшкового зайця. Над її головою світилися червоні цифри: "21:03:17."

Олексій відчув, як усе всередині нього стискається. Він упізнав дівчинку. Ту саму, яку колись намагався врятувати на переході. Ту, що залишилася живою, коли смерть забрала іншого. Він підійшов до неї й опустився навпочіпки.

— Привіт, — тихо сказав він. — Ти загубилася?

— Ні. Я чекаю на маму. — Дівчинка подивилася на нього.

— Вона скоро прийде. — Олексій ковтнув клубок у горлі.

— Ні. Вона вже тут. — Дівчинка похитала головою.

Вона простягнула руку й указала на темний тунель. Олексій повільно повернув голову, з тунелю долинав звук кроків, хтось наближався. На мить йому здалося, що він чує власне дихання, хоча давно вже не дихав.

Він дивився в темряву й бачив, як у ній поступово проступає жіноча постать. Чорне пальто, білий шарф, мокре волосся. Жінка, яку він уперше побачив того ранку в метро. Вона зупинилася за кілька кроків від нього.

— Ти готовий? — запитала вона.

Олексій подивився на дівчинку. Червоні цифри над її головою продовжували відраховувати секунди: "21:03:42."

— Ні, — відповів він. — Але я залишуся з нею.

Жінка довго дивилася на нього, потім кивнула.

— Тоді залишайся.

Вона повернулася до тунелю й зникла в темряві. Олексій узяв дівчинку за руку, вона не була холодною. Він відчував її маленькі пальці, чув шелест куртки й тихе сопіння, коли вона намагалася роздивитися щось удалині.

"21:04:03."