17.13

Олексій не телефонував їй уже майже місяць. Востаннє вони говорили коротко й поспіхом, і вона досі сердилася на нього за те, що він знову пообіцяв приїхати, але так і не з'явився. Проте вона вирішила відповісти:

— Льошо?

На тому кінці було тихо.

— Настю, — нарешті почувся його голос.

— Що сталося? Ти де? — Вона відразу сіла на ліжку.

— Я хотів сказати, що люблю тебе.

— Що? — Настя завмерла.

— Я знаю, що рідко це кажу. І знаю, що поводжуся так, ніби в мене завжди є час. Але це неправда.

— Льошо, ти мене лякаєш. — Вона відчула, як на очах виступають сльози.

— Вибач. Я просто не хочу більше відкладати важливе на потім.

Настя заплакала, вони говорили майже годину. Згадували дитинство, сварилися через старі образи, сміялися з дурниць, про які давно забули. Коли розмова закінчилася, Настя ще довго тримала телефон біля вуха.

Вона не знала, що в цей самий час її брат стояв посеред порожньої платформи, дивився на людей, які поспішали повз нього, й бачив над їхніми головами червоні цифри.

Він більше не намагався врятувати кожного. Він просто дивився на них як на людей. Іноді він чув їхні останні слова. Іноді бачив, як вони усміхаються комусь у телефоні, як купують квіти, як сердяться через запізнення або поспіхом застібають куртку, бо бояться спізнитися.

Він запам'ятовував їхні обличчя. І щоразу, коли хтось помирав, він залишався поруч до останньої секунди. Не тому, що не міг змінити смерть. А тому, що більше не хотів, аби хтось зустрічав її на самоті.