17.12

Олексій заплющив очі. Він згадав останню розмову з матір'ю. Її тихий голос, прохання приїхати на вихідних, його роздратовану відповідь, що він зайнятий. Через три дні матері не стало. 

Він не встиг попрощатися, не встиг попросити вибачення, не встиг сказати, що любить її. Він носив цю провину в собі роками, але так і не навчився говорити про неї вголос.

— Я хочу повернутися, — прошепотів він.

— Усі хочуть. — Жінка подивилася на нього з незрозумілою ніжністю.

— Я не хочу залишатися тут.

— Ти вже залишився. — Вона підвелася. — Але ще можеш зробити одну річ.

— Яку?

Жінка вказала на чоловіка, що лежав на платформі.

— Запам'ятай його обличчя. Запам'ятай усіх, кого бачив. Не як цифри, не як приречених людей. Запам'ятай, що кожен із них мав когось, до кого поспішав, комусь не встиг зателефонувати, щось не встиг сказати.

Вона почала віддалятися.

— А коли побачиш наступного, не намагайся вгадати, як він помре. Запитай себе, що він ще може встигнути.

Олексій хотів покликати її, але жінка вже зникла в натовпі. На табло над платформою змінився час: "08:20."

Олексій подивився на свої руки й побачив, що вони починають бліднути. Він відчув, як навколишні звуки віддаляються. Крики, кроки, голоси: усе розчинялося в тиші.

Останнє, що він побачив, було відображенням у темному склі вагона. У ньому стояв чоловік із сірим обличчям і темними плямами під очима. Над його головою світилися червоні цифри: "08:20:00."

А потім відображення усміхнулося. Наступного ранку Настя прокинулася від дзвінка. На екрані телефона висвітилося ім'я брата. Вона кілька секунд дивилася на нього, не вірячи власним очам.