17.10

Він був живий, принаймні так йому здавалося. Над головою чоловіка в темно-синьому пальті з'явилися червоні цифри.

"08:18:04."

Олексій упізнав його. Той самий чоловік, якого він бачив першого дня. Та сама коробка з червоною стрічкою, ті самі рукавички. Олексій озирнувся, шукаючи жінку в чорному пальті.

Вона стояла біля колони,тепер її обличчя було звичайним. Мокре волосся, білий шарф, втомлені очі. Вона подивилася на Олексія й ледь помітно похитала головою.

— Тепер ти розумієш? — запитала вона.

Олексій не міг вимовити жодного слова.

— Ти думав, що бачиш людей за п'ять хвилин до їхньої смерті, — продовжила вона. — Але ти бачив їх за п'ять хвилин до того, як вони переходили туди, де вже немає часу.

— Я помер? — нарешті прошепотів він.

Жінка не відповіла, Олексій подивився на годинник над платформою.

"8:18."

Потім знову на чоловіка, червоні цифри продовжували відраховувати секунди.

— Я можу його врятувати? — запитав Олексій.

— Ти можеш спробувати.

— Але я не зможу змінити те, що має статися?

Жінка сумно усміхнулася.

— Ти нарешті починаєш розуміти.

Олексій кинувся до чоловіка, він схопив його за рукав і потягнув назад, подалі від дверей вагона.

— Не сідайте! Відійдіть від платформи!

— Ви що робите? — Чоловік обурено вирвав руку.

— Будь ласка! Вам не можна їхати!

Пасажири почали озиратися. Хтось вилаявся, хтось наказав Олексію не чіпати незнайомця. Чоловік відступив, притискаючи коробку до грудей.

"08:18:42."

Олексій не відпускав його.

— Послухайте мене. Зараз станеться щось жахливе. Я не знаю, що саме, але ви повинні відійти.

Чоловік дивився на нього з переляком.